– Масла купив? – запитала вона.
Віктор одразу знітився. Відчуття провини затьмарило ту легку радість, із якою він повертався додому. Він зітхнув, зрозумівши, що краще було б йому повернутися з маслом, аніж із цією радістю.
– Значить, картоплю наминатимеш без нічого, – спокійно мовила Іра.
Потім уважніше придивилася до чоловіка. Помітила застиглу, мовби приховану посмішку, з якою він зайшов у квартиру.
– Ти такий худий! Тобі треба сало їсти! – сказала примружившись.
Віктор роззувся.
– А сало є? – запитав він.
– У морозильнику.
– Ну так діставай, замість масла буде!
Уклавши доньку в коляску, вони сіли на кухні вечеряти. Заїдати салом варену картоплю було не так уже й приємно, але Віктор мовчки жував і те й інше по черзі, думаючи, що куди смачніше було б насмажити картоплі з дрібно нарізаним салом. Але це вже іншим разом. Зараз він вирішив промовчати – все-таки це він забув купити масла.
Знову на його обличчі виникла легка вдоволена усмішка, і дружина насторожилася.
– Що там у тебе? Розповідай! – вона дивилася йому просто у вічі.
– Справу дали! – признався нарешті Віктор. – Справжню!
– А пайок коли дадуть? – запитала Іра.
Віктор зітхнув.
– Тобі тільки пайок, а на все інше начхати. Завтра пайок. До речі, там і масло буде, кілограм.
– А ще що?
– Гречка, згущене молоко, рибні консерви, оселедець. Усе як завжди.
Декілька хвилин вони їли мовчки, потім дружина, відчувши себе цього разу винуватою, по-собачому заглянула у вічі Віктору.
– Так що там за справу тобі дали?
– Убивство, – з гордістю відповів він.
– О господи! – видихнула Іра. – Ти ж ніколи таким не займався! Це небезпечно?
– Це чудово! Якщо розкопаю – цінний подарунок, звання, більше грошей. Розумієш?
– А кого вбили?
– Ще не знаю, завтра вранці отримую папери. Мене тільки ввечері повідомили.
Іра кивнула. Вона подивилася на чоловіка з любов’ю та жалістю. Важко їй було уявити, що такому щуплому, непоказному, але такому любому чоловікові доручили розслідувати справжнє вбивство. Он у кіно ті, що за вбивцями ганяються, завжди міцні, накачані, високі або кремезні. А в житті, виходить, усе не так. Остання думка їй сподобалась, і вона повторила подумки: «А в житті усе не так!»
З кімнати долинув дитячий плач.
Іра спохопилася.
– Постав чайник, а я поки що її погодую.
– Скільки у тебе справ задіяно? – запитав уранці Віктора шеф.
– Двадцять сім.
– Що-небудь серйозне є?
– Сім пограбувань у ліфті, чотири квартирні крадіжки, підпал комерційного кіоску, решта – дрібниці.
– Завтра отримуємо стажистів із вищої школи міліції, передаси все їм.