Ліворуч з’явилась акуратна двометрова зелена огорожа. Шофер пригальмував і зупинився перед такими ж зеленими ворітьми, на яких було написано «26-й км».
– Ну як? – запитав Іван Львович, показуючи поглядом на дерев’яний фінський будиночок, до якого від дороги вела посипана гравієм стежина. – Тут раніше партбоси відпочивали, а тепер усе по-іншому. Ходімо!
У будинку було три кімнати, кухня та веранда. Показавши все Ніку, Іван Львович усівся на канапу і перевів подих.
– Ну от, тепер каструлька з водою на плиту для наших раків і пиво з холодильника, ать-два! – жартівливо сказав він після паузи.
Поки Іван Львович порався на кухні, Нік переніс свої дві валізи у спальню і квапливо перебирав речі, намагаючись згадати, куди він поклав заготовлений для Івана Львовича подарунок. Нарешті рука сама наткнулася на загорнутий у шматок шкіри старовинний турецький ятаган, куплений колись на самаркандському базарі.
Іван Львович повернувся з кухні з пивом і склянками. Нік зустрів його з блискучим витончено викривленим клинком у руках.
– Це вам! Спасибі, що витягнули нас звідти!
– Та ви що! – злякався Іван Львович. – Із Душанбе тягнули цей ніж? Вас же могли на будь-якому кордоні зняти з потяга і посадити! Про що ви думали?
– Це не ніж, це справжній ятаган… – стомлено мовив Нік. – Вибачте. Звичайно, не подумав. Але не хотілося залишати там. У контейнер не можна було – там митниця кожну ганчірку руками промацувала…
– Добре-добре, дякую! – Іван Львович наповнив склянки пивом. – Якщо пронесло, значить, удача на вашому боці. Дякую. На килим почеплю! Гарна річ. Я сам трохи засмиканий, вибачте. Думав, що за нами «хвіст» буде, але, слава богу, вчора пригода веселенька сталася, тепер усе СБУ на вухах стоїть. Їм не до нас. Уявляєте, на даху будівлі СБУ труп виявили! Хтось примудрився на рекламному дирижаблі його туди підняти, та ще й непомітно! Там камер штук двадцять навсібіч, тільки не в небо. А цей подаруночок просто з неба опустився. Петля на шиї, а другий кінець – до дирижабля! Такого ще не було. Труп теж, можна сказати, дуже шанований. Генерал у відставці, помічник президента з питань оборони…
– Навіщо старого вбивати? – Нік знизав плечима.
– Який же старий! Йому тільки сорок сім років, із ранніх. Устиг і в ДБ послужити, потім у Міноборони, а там рік із папірцями – за три у строю! Гаразд, спасибі йому за наше спокійне прибуття!
Вони поцокалися склянками з пивом.
– Раки вже червоніють! – Іван Львович кивнув у бік відчинених дверей на кухню.
Через півгодини Нік залишився на самоті. Іван Львович ввічливо відкланявся, пообіцявши заїхати через кілька днів. Побажав хорошого відпочинку.
Нік випив іще одну пляшку «Подільського» пива – воно йому сподобалося. Потім вимився під душем і, закривши фіранкою віконце у спальні, влігся на широке