Діти гірко плачуть, бо відчувають, що то було прощання.
– Ми її більше не побачимо! – каже одна з них крізь сльози. – Вважай – коли ми завтра прийдемо зі школи, її вже більше тут не буде.
– Може, ми колись її відвідаємо. Тоді вона обов’язково покаже нам свою дитину.
– Атож, вона така добра.
– Бідолашна фройляйн! – В цих словах уже бринить жаль до самих себе.
– Уявляєш, як нам тепер буде без неї?
– Я ніколи не полюблю іншої фройляйн.
– Я теж.
– Жодна не буде така добра до нас. А, крім того…
Вона не зважується договорити. Але відколи вони знають про її дитину, підсвідоме жіноче почуття підказує їм особливу пошану до їхньої фройляйн. Обидві думають про це ненастанно, і тепер уже не з колишньою дитячою цікавістю, а зворушено й з глибоким співчуттям.
– Послухай-но! – каже одна з них.
– Що?
– Знаєш, я б дуже хотіла чимось потішити фройляйн, перше ніж вона поїде від нас. Хай знає, що ми її любимо і що ми не такі, як мама. Хочеш?
– Як ти можеш питатися!
– Я пригадала собі, як вона любить білі гвоздики. А що як ми завтра рано, перед школою, купимо тих квітів і поставимо в її кімнаті?
– Коли поставимо?
– Опівдні.
– Її тоді напевне вже не буде. Знаєш що? Я краще ранесенько збігаю і принесу їх, так, що ніхто й не побачить. І зразу ж віднесемо їх до неї в кімнату.
– Гаразд. І ми встанемо рано-ранесенько.
Дівчатка беруть свої скарбнички і чесно висипають з них усі свої гроші докупи. Тепер вони знову веселішають, бо знають, що зможуть ще виявити фройляйн свою німу, щиру любов.
Вони встають дуже рано й виходять з дому. Коли ж згодом з чудовими повними гвоздиками в тремтячих руках стукають вони до фройляйн, ніхто їм не відповідає. Вони гадають, що фройляйн ще спить, і обережно, навшпиньки, закрадаються до неї. Але кімната її порожня, постіль неторкана. Речі скрізь накидано жужмом, абияк. На темній скатертині біліють кілька листів. Дівчатка лякаються. Що сталось?
– Я піду до мами, – рішуче каже старша.
І затято, з похмурим виразом в очах, без найменшого страху, з’являється вона перед своєю матір’ю й питає:
– Де наша фройляйн?
– Мабуть, у своїй кімнаті, – здивовано відповідає мати.
– Її кімната порожня, постіль неторкана. Вона, мабуть, пішла ще вчора звечора. Чому ж нам про це нічого не сказали?
Мати навіть не помічає її сердитого, задирливого тону. Вона блідне і йде до батька. Той швидко зникає в кімнаті фройляйн.
Він довго не виходить звідти. Дівчинка гнівними очима стежить за матір’ю, яка, видно, дуже збентежена і не зважується зустрітися з її поглядом.
Та ось повертається батько. Він зблід, аж пополотнів, і тримає в руці листа. Він іде з матір’ю в кімнату фройляйн, і