Обидві мовчать. Потім одна з них тихо каже:
– Бідолашна фройляйн!
Те слово бринить у темній кімнаті й помалу завмирає. Знову настає тиша.
– Хотіла б я знати, чого вона плакала, – починає молодша. – Адже ж вона ні з ким не сварилася останніми днями, мама теж дала їй, нарешті, спокій, не чіпляється, як завжди, до неї, а ми то вже напевне не заподіяли їй нічого прикрого. То чого ж вона так гірко плаче?
– Мабуть, я починаю розуміти, – мовить старша.
– Чого? Скажи мені, чого?
Сестра вагається. Нарешті вона каже:
– Мені здається, що вона закохана.
– Закохана? – Менша схоплюється. – Закохана? В кого?
– Ти нічого не помітила?
– Та невже ж у Отто?
– А хіба ні? А він хіба не закоханий у неї? То чого ж тоді він, хоч живе в нас уже три роки, ніколи не гуляв з нами, а останні місяці, ні сіло ні впало, гуляє щодня? Чи він був коли привітний до мене або до тебе, поки не було в нас фройляйн? А тепер цілісінькі дні крутиться коло нас. Завжди ми його випадково зустрічаємо – аякже, випадково! – то в Народному саду, то в Міському парку, то в Пратері, там, де ми завжди гуляємо з нашою фройляйн. Ти хіба цього ніколи не помічала?
Менша перелякано шепоче:
– Так… так, звичайно, я це помічала. Але завжди думала, що…
Голос у неї зривається. Вона замовкає.
– Я теж спершу думала так само… Ми, дівчата, завжди такі дурноголові. Але я швидко збагнула, що ми для нього тільки зачіпка.
Тепер замовкають обидві. Розмова начебто скінчилась.
Обидві заглибились у свої думки, а може, почали вже дрімати.
Та з пітьми ще раз долинає розгублений голос меншої:
– Але чого ж вона плаче? Він же кохає її. Я завжди думала, що бути закоханою дуже гарно.
– Я не знаю, – мрійливо каже старша, – я теж думала, що то дуже гарно.
І ще раз, тихо й жалісливо, злітає з уст сонної дівчинки:
– Бідолашна фройляйн!
А тоді в кімнаті настає тиша.
Наступного ранку вони про це більше не говорять, а все ж обидві відчувають, що думки їхні кружляють навколо того самого. Вони уникають, обминають одна одну, а проте погляди їхні мимоволі зустрічаються, коли вони обидві крадькома зиркають на гувернантку. Біля столу вони пильно стежать за кузеном Отто, що вже кілька років живе в їхньому домі, стежать, як за чужим. Вони з ним не розмовляють, але з-під опущених повік раз у раз скоса поглядають, чи не подасть він часом їхній фройляйн якогось знаку. Вони обидві стривожені й знервовані. По обіді вони не бавляться, як звичайно, а, намагаючись розгадати таємницю, роблять багато непотрібного й зайвого. Аж увечері одна з них холодно запитує другу, так, ніби їй цілком байдуже до того:
– Ти знову щось помітила?
– Ні, – відповідає