– Приніс? – запитав він.
– Авжеж! – І Василенко розгорнув папір.
– Ого! – обпікся Ройтберг ще гарячим лезом. – Ти що, дрова пиляв?…
Василенко автоматично сховав руки до кишень:
– Та той… Як його… Діти просили ялинку…
– Так літо ж надворі!
– Та… Ну, так… Літо… А що?…
Ройтберг тільки рукою махнув і знову подумав: «І що в ньому знаходить клята бабьонка?»
– Пішли, – наказав він, – допоможеш рога спиляти. А то зовсім змучилася тварина…
Василенко якось дивно відводив очі. Ройтберг підозріло зиркнув на нього. А раптом це він? Він скоїв цей злочин?! Наступна думка була ще жорстокішою: а раптом він, цей недоносок, і є «оленевий маніяк»? Треба перевірити: Сем одразу впізнає свого кривдника.
– Пішли до стайні! – знову наполегливо наказав Ройтберг. – Я триматиму. А ти пиляй! Самому не впоратись…
Він вимкнув сигналізацію, задзеленчав ключима, обережно скрутив колючій дріт і відсунув загорожу. В стайні було тихо і тепло. Ройтберг підштовхнув колегу до оленя і уважно стежив за реакцією останнього. Але Сем довірливо потягнувся до гостя. Від того приємно пахло оленем.
– Я його потримаю, а ти давай… – І Ройтберг охопив міцну шию тварини.
Якби він знав, яку важку роботу проробив Василенко годину тому! Цей ріг був точнісінько такий, як і той, що тепер лежав у ванній Зої Павлівни Пікач у вигляді трьох неоковирних обрубків. Семен поплював на свої мозолі і взявся до роботи.
– Знав би, яка падла це зробила – примовляв Ройтберг, погладжуючи тремтячі боки Сема, – закопав би в землю живцем! Кишки б повипускав!
Нарешті ріг відвалився, і переляканий, але звільнений олень застрибав стайнею.
Чоловіки з полегшенням зітхнули, вийшли зі стайні. Ройтбер увімкнув сигналізацію. Трохи постояли біля паркану, запалили. Морозна ніч спускала на землю прозорі зірки, вони висіли над світом, немов золоті павучки на тонкій павутинці. Світ був сповнений гармонії.
– А пам’ятаєш, брате… – почав Ройтберг, на якого природа завжди діяла як пурген, – як ото ми з тобою…
Він хотів зануритись у сентиментальні спогади, пригадавши, як у зовсім юні роки, ще на першому курсі, вони вчилися цілуватися «по-справжньому» на помідорах… Але, поглянувши на похмуру постать колишнього друга, кинув цигарку в сніг і продовжив так:
– Назріває така криза, мало не покажеццца… Буду скорочувати штат.
Він узяв величезний ріг під пахву і попрямував до свого під’їзду. Самотня штатна одиниця тоскно дивилася йому вслід. Зірки мерехтіли.
Зі стайні долинали солодкоспокусливі звуки: звільнений від тягаря Сем узявся до діла.
«Нічо, нічо… – подумав Василенко. – Погуляй наостанку!»
Він