На віддалі глибше кохання.
Мусимо навіть обоє
В очі собі не дивитись,
Бо ненароком любов’ю
Можемо отруїтись.
Осінь і ваше обличчя,
Наче та осінь, підступне.
О, не підходьте ближче —
На серце мені наступите.
Нині ми розлучаємось
На відстані. Німо й тихо
Станете власне мовчання,
Наче обруч, котити.
А я мовчати не зможу,
Буду в осінні днини,
Спиняючи перехожих,
Питати, котра година.
Осінь і ваше обличчя…
Листя зів’яле зідхання…
О, не підходьте ближче —
На віддалі глибше кохання.
Зате з’явилися поезії розпачу. Разом з приходом Смерти, чиї прапори розквітли над головами, викликаючи з надр тілесних, зі шпар безпросвітних якісь нові, ще не знані інстинкти таємних звірів.
Зимові дні гойдають сон і кволість,
А сніг притрушує надії марні,
Відвічний крук на висохлій тополі
Нанизує на дзьоба хмари.
А сніг летить вже стільки днів крізь сито
Нікчемних наших душ – холодний сніг…
І мерзне на устах блідих молитва,
А з кожного кутка лунає сміх.
В снігах заметено слова прокльонів,
Серця загублено в заметах і завіях,
І ми тепер у сніговім полоні
Бредем в кайданах смутку й безнадії.
Та все ж бредем – зневірені прочани —
У пошуках якоїсь правди…
Під ноги стеляться сніги мовчання,
І ноги ковзають на кризі зради.
12
Йому снилося, що він ще дитина, а вродлива дівчина з довгим волоссям, котра взяла його за руку й повела лугом, – Мальва Ланда.
Вони бігли… І вслід їм летіли крилаті коні, золоті риби і вогняні пелюстки… Земля була гаряча і обпікала ступні. Але далеко попереду світилася річка, і її яскраве проміння сліпило очі, обплутувало й тягло до себе…
Прокинувшись, дуже шкодував, що вони так і не добігли до тієї річки й не вистудили ніг…
Така моя печаль,
Така моя скорбота —
Гасити біль в очах
І затуляти рота.
Дивитися у даль,
Майбутнє прославляти,
Ховаючи печаль,
Калхози будувати.
А вірші рвуться з вуст —
І гинуть молодими.
Мов миша я, боюсь
Їх визнати своїми.
Не витерплю колись —
І револьвер до рота.
Прощай, моя печаль!
Прощай, моя скорбото!
13
…Але то вже за руку вела його не Мальва, а грубасне, розімліле від ситости Літо, виводило за межі сну, до сухої скоцюрбленої вулички на Замарстинові, вікна якої, зашклені часом і пусткою, відбивають кожен подих перехожого… Вело його сонливим полуднем, гарячою яєшнею бруківки, повз сірі зморщені будинки, що взялися тугою зеленню, рятуючись