– Ні-ні, вона лягає на операцію… Я буду її провідувати…
– Яку операцію? Чому ти нічого не кажеш?
А що казати? Що казати? В голові вихором промчали усі смертельні хвороби, про які лише чув.
– У неї нефрит… відмовляють нирки…
– Боже мій! У жінки? Хіба вона пила?
Може, я переборщив? Але хіба нефрит буває лише в алькоголіків?
– Чого мала пити? Могла перестудитися.
– Ну так… але… А що кажуть лікарі?
– Кажуть, що треба різати…
– Їм би різати… Коли вона лягає?
– Нині по обіді… А операція за кілька днів… Може, навіть у п’ятницю…
– Коли підеш провідати?
– Завтра.
– Добре… Бідна дитина… Що там її батьки мусять пережити…
Того-таки дня мама подалася до сусідки пані Жуковської, що мешкала поверхом вище і пережила трьох чоловіків, та розповіла їй усю свою біду. Сусідка, як і кожна сусідка, знала мільйон лікарських приписів, а за нефрит нема що й казати – зо два десятки, і то таких, що ще від прабабці у спадок дістала. І враз зашаруділо в шухлядах, зашелестіло в пудлах, і з’явилися на світ Божий клапті якоїсь старої книженції, в котрій такі хвороби, як той нефрит, можна було просто лузати. Щоправда, в тій книженції словом «нефрит» і не пахло, але було інше, про що сусідка стовідсотково запевняла, що то воно саме і є, бо теж про нирки згадувало. І найліпшим приписом мав бути широкий пояс, вив’язаний із псячої куделі.
– Файно, але де взяти тої куделі? – зажурилася мама.
– Знаю де, – відповіла сусідка. – Підіть до старого Броняка, що був колись гицлем, він мусить мати псячу куделю, бо колись на тім добре заробляв.
Так воно й було. В старого Броняка знайшлася пака цілющої куделі, і мама заходилася її прясти, а потім в’язати пояс.
5
У п’ятницю Мальві робили операцію, і Бумблякевич поїхав на другий кінець міста, щоб повернутися якомога пізніше. Там жив такий собі Магула, старий збирач книжок, у нього можна було час від часу чимось поживитися, а як і не купити, то хоча б виклянчити почитати. Магула вдавав, що тремтить над кожною книжкою, але не було такої книжки, якої б він не міг продати, вся справа полягала тільки в грошах.
У Магули Бумблякевич просидів до півночі. Думав, повернеться додому, коли мама буде спати. Проте мама не спала.
– Я вже скінчила в’язати… Занесеш завтра Мальві… Ну, як вона? Як операція?
– Ніби добре все…
– Ти її бачив?
– Після операції не бачив… Не дозволили.
– А батьків… батьків її бачив?
– Ні… – але враз виправився: – Тобто так… Але не признавався до них…
У суботу він узяв пояс і знову поїхав до Магули.
– Подивіться… чисто собача вовна… помагає на гостець, на нирки…
Магула крутив пояс у руках, хитав головою, прицмокував…
– І що ви за тото хочете?
Уже