– Я навіть розмовляв з нею.
– Ти розмовляв із нею? – витріщала очі Фрузя.
– А що тут такого?
– Шкода, що я тебе не попередила. Ця дівчинка дуже небезпечна. Вона колись ще за життя отак стрибала, стрибала і зірвалася в урвище. А тепер намагається знайти якогось йолопа, щоб і його туди заманити. Тобі не пропонувала пострибати з нею?
– Ні.
– Дивно. Вона всім це пропонує.
– І що – вже хтось зірвався в урвище?
– Бувало й таке… Але що вона тебе просила?
Бумблякевич завагався, чи говорити все про свою пригоду? Вирішив, що скаже дещицю правди.
– Попросила, щоб я її погладив. Ну, я й погладив її по волоссю.
– А потім? – насторожилася Фрузя.
– Чого ти так виструнчилася, мовби це мало бути не знати що? Погладив її по волоссю, а коли ковзнув рукою по щоці, вона випустила з рота якийсь липкий зелений слиз. От і все. Я тоді вернувся сюди. А вона пострибала. Цікаво тільки, що виглядала вона спочатку цілком нормально, а коли я її торкнувся, перетворилася на потвору.
– Ну от бачиш? Який ти необережний! Хіба можна ризикувати? Ти ще дуже легко відбувся. Раджу тобі більше ніколи не виходити на цю терасу.
– Навіщо ж вона, ця тераса, коли гуляти не можна?
– На цій терасі завше відбуваються якісь дива. Ця сама дівчинка деколи ввижається дорослою дівчиною. Стане, було, на самій балюстраді й дивиться вниз, мовби збирається стрибнути. А вітер розвіває її льолю й показує таке вабливе тіло, що не можна втриматися, щоб не підійти й не заговорити з нею. І тоді вона докладає всіх зусиль, щоб намовити офіру разом з нею стрибнути в урвище.
– І тож треба було мене поселити саме в цьому покої, – незадоволено буркнув Бумблякевич.
– Не гнівайся. Привид нічого тобі не вдіє, коли ти не відчинятимеш вікна. А покій цей – тимчасово. За кілька днів зможеш переселитися на ліве палацове крило. Там будеш мати окремий кабінет, досить лише зателефонувати бібліотекареві, і той негайно надішле тобі потрібні книги.
– Оце мене цілком задовольняє.
– Що ти збираєшся нині робити?
– Піду до книгозбірні.
– Не забувай, що ввечері бенкет. По обіді я принесу твій костюм.
– Який костюм?
– Костюм покійного князя. Мусиш мати пристойний вигляд.
– Може, я повинен взагалі заступити покійного князя? – засміявся Бумблякевич.
Фрузі такий жарт не сподобався, й вона насупилася.
– Всі ви такі. Тільки й дивитесь, як бідну дівчину збаламутити, а тоді вженитися на багатій.
– Перепрошую! – помахав пальцем Бумблякевич. – Не я тебе збаламутив, а клак. Це в нього я тебе відбив, навернувши до природного спілкування.
– Так я і знала! – заломила руки Фрузя. – Тепер ти все зіпхнув на нещасного клака. А він же так вірив мені! А я його – в каналізацію!
– Скажу тобі, що ти ще вчинила милосердно, бо самка комахи-богомола робить куди жахливішу