– Чому нема? У нього спина і ноги вкриті делікатним білим хутром. А над чолом є маленька ґулька. Вона схована у шевелюрі, і її так просто не видно. Але вона росте. Такий собі скромний ріжечок.
– Дуриш! – не повірив Бумблякевич. – Це якась повна абракадабра! Якби він був наполовину однорогом, то не полював би на своїх родичів!
– Одноріг – їхній тотем. Полювання і споживання тотему – звичай, який сягає правіку. У Теодорові по матері пливе цісарська кров, а по батькові королівська. Адже той одноріг був королем однорогів.
– Чи богом однорогів?
– Не знаю, як це у них називається. Що почула, те й переказую.
– А хіба ж там свідки були?
– Виявляється, були. Стара Вівдя, чарівниця, яка мешкає на Чортовому Болоті, бачила. Вона звикла тинятися лісами, збираючи різне зілля. Ото вона мені й розповіла, як натрапила на закохану парочку.
– А ти з чарівницею приятелюєш?
– Княгиня частенько посилає мене по зілля. Вона звикла пити гербату з медом.
– Цікаво, чи князь знає про своє походження.
– Цього я не скажу. Якщо й знає, то ніколи нічим себе не видав. Адже про цю таємницю більше нікому нічого невідомо.
– Невже? Таж перша-ліпша дівчина, яка лягла з ним у ліжко, це легко виявить. Досить лише обняти князя.
– Так, але він ніколи не роздягається повністю і носить такі цупкі сорочки, що крізь них нічого не намацаєш. До того ж він ніколи не лягає на панну, а бере її тільки ззаду. Як одноріг.
– Звідки тобі все це так докладно відомо?
– Що невідомо Богу, те відомо покоївці. Покоївка, яка вміє проникати в найпотаємніші шпаринки, – скарб. А покоївка, яка ще й при цьому вміє зберігати таємницю, – незрівнянний скарб.
– Як на мене, то з таємницями у тебе проблема.
– Свиня! – ляснула вона його по животу. – Як ти можеш мені таке говорити? Я не приховую таємниць перед своїм коханим. А хто мій коханий?
Бумблякевич звів брови.
– Ти! – ляснула вдруге по животу. – Але не ціниш! Я йому душу розкриваю, а він! – Фрузя пестливо погладила живіт Бумблякевича. – Ах, яке в тебе пузо! Ні, це не пузо – це повітряний бальончик. Який ти весь волохатий! Як борсук. А я твоя борсучка. Як мені хочеться пірнути в ці несходимі хащі й блукати ними, блукати. А хтозна – може, я стріну там ще багато-багато таких, як сама, збожеволілих від кохання панночок. Скажи, ти багато мав жінок переді мною? О, тільки не обманюй. Тільки не обманюй. Адже я відкрила тобі всі свої таємниці! Скільки?
Бумблякевич задумався. Скільки він мав уявних панночок? Легіон! Щовечора протягом двадцяти п’яти років він поринав у чар солодійства, і з’являлася йому такої містичної миті чергова панна або дівчинка, а деколи за один раз він міг змінити в уяві й двох-трьох, а скінчити на четвертій. Але візьмемо заокруглено: помножимо двадцять п’ять років на триста шістдесят п’ять днів. Що вийде? Пфу-у! Всього-навсього дев’ять тисяч сто двадцять п’ять. Фрузя буде дев’ять тисяч сто двадцять шоста.
– Ну, скажи! Скажи! – благала вона. – Це мене так збуджує! Скільки?
– Та десь