– Ти на що натякаєш, буркотлива калошо? По-твоєму, ти розумніший від мене?
Я відпустив його. Злякано. Різко. Майже зло.
– Ти що, образився? – припіднявшись, здивувався Ян.
Я відпустив його й тепер стояв над поверженим супротивником і пропонував дияволові душу за те, щоб повернути час назад. Та диявол тільки усміхався: моя душа давно вже належала йому. Безоплатно. Безповоротно.
– Пробач, – сказав, обтрушуючись, Януш.
Оглушливий тріск полін розстріляв тишу. Здається, у мене підкосилися коліна, інакше чому я враз опинився на ведмежій шкурі перед каміном? Перед вогнем.
Гори, полум’я! Ти всюди однакове – у кнайпі Фонся і в палаці Губицьких. Ти урівнюєш всіх і вся, не питаючи заслуг і родоводів. Ти існуєш для всіх, мов Бог. Але навіть тобі, Богові, ніколи не урівняти Мар’яна Добрянського і Януша Губицького, навіть якщо всі землі і титули останнього передати першому. Тому що ти – лише Бог.
– Можна зробити так, що цей дім не дістанеться більше нікому.
Він зовсім недовго мізкував, цей пуцьвірінок із повадками генерала. Він не зойкнув, не накричав на мене, не сховав обличчя в долонях. Він відповів майже не чужим голосом:
– Ти правий. Це вихід.
І ніч жахнулася. І відсахнулася від здійнятого до зірок вогню, від ридань каміння і стогонів шкла, від негідника, що знищував те, чого не творив. Ви коли-небудь пробували підпалити дім? Не пробуйте. Це – як зойк дитини, приреченої вами на голодну смерть. Як прокляття жінки, побитої вами до непритомності. Як стогін старця, кинутого вами на розтерзання вовчій зграї.
Я ходив з кімнати до кімнати і торкався скіпкою легкозаймистих речей – і вони слухняно спалахували, віддаючи себе в жертву… чому?
Я все чекав, що ось-ось увірветься володар і вб’є мене за те, що я витворяю. І врятує свій палац.
Але він десь барився, і я, щедро роздаючи на всі сторони загибель, брів далі й далі, і всі пожежі, що коли-небудь відгоріли на землі, поставали переді мною жорстокою загравою. А ті, яким іще судилося відпалати, наступали мені на п’яти.
Це сталося на правому фланзі, не пам’ятаю біля яких дверей. Я простягнув руку до клямки, але двері так і залишилися зачиненими. Притулившись чолом до шорсткої стіни, я повільно сповз униз, а наді мною перехрещувалися шляхи між цим та тим світом – вогненні, палаючі шляхи. І я бачив грішників і праведників, і себе в центрі перехрестя… І я вже знав, якою дорогою піду і що мені пригадають у кінці шляху.
Тільки страх за моє життя пересилить жах Януша перед скоєним, тільки пошуки Мар’яна Добрянського зупинять його перед сходженням на вогнище, у якому знемагав його дім. Він знайде мене, скорченого, біля кабінету свого батька, який я так і не зможу підпалити, і вгледить у цьому якийсь там знак, він розштовхає мене і, напівп’яного, потягне до виходу, повз божеволілих слуг, духмяних троянд, непотрібної огорожі. Він дотягне мене до узлісся і тільки тут знесилено впаде поруч зі своєю ношею. Він не з’їде з глузду лише тому, що вирішить, нібито я з’їхав з глузду, а двійко божевільних – це ж так смішно!
Та я нічого цього не знатиму.
Свіже