Уявіть собі, пане Вальтер.
– По-вашому, я прокрався до бібліотеки, підпалив ці папери, почекав трішечки та одразу ж підняв шум і кинувся їх гасити? Чи не занадто закамарно для правди? – спитав я з бравурою в голосі.
– Не занадто, – відрізав він без найменшої бравури. – Вас тут цінують. Ви врятували пана цього маєтку від лютої смерті. Ніхто вас не запідозрить, а кілька дріб’язкових опіків дадуть вам статус героя.
– Ви втратили залишки глузду!
Знову Януш. Я б ніколи не посмів так звернутися до поліції.
– Спочатку ви звинувачуєте в шахрайстві й у вбивстві мого батька, у зраді – мою маму, а тепер ображаєте мого гостя, і все це в поки що моєму домі! Я не потерплю цього!
– Ми дуже перепрошуємо, пане Губицький, – виразно зиркаючи в бік свого нібито підопічного захвилювався намісник. – Ніхто тут не хоче вас ображати…
Головний столичний поліціянт підвівся і миролюбно промовив:
– Якби ви захищали достойних…
Усі підвелися слідом за ним.
– Я певен…
– Ви можете бути певним у чому завгодно, але знати точно вам не дано…
Отож-бо і воно.
– Ніхто не може знати про злочин більше, ніж злочинець.
Для тих, хто не зрозумів, – це він про мене.
– На вашому місці я б провів обшук у його кімнаті. Хоча, швидше за все, документи вже десь переховані. Ми прибудемо завтра. Його світлість мусить відреагувати належним чином на отриманий поліцією сигнал. Це може спричинити до негативних наслідків, і коли ми отримаємо підтвердження наших припущень, вас у судовому порядку можуть позбавити шляхетського стану і спадку. Мені буде шкода, якщо це станеться, повірте. Тому моя вам порада: подумайте до завтра, чи не краще дозволити компетентним органам робити висновки про чесність і порядність тих, хто довкола нас. На допитах вони всі, переважно, співають, як солов’ї…
Він коротко кивнув і майже забрався геть, але Януш підніс долоню до рота й заточився. Він силкувався вдихнути, але повітря не хотіло проникати у його легені. Смикнувши краватку, він став повільно осідати на підлогу. Я підхопив його попід пахви й опустив на диван. Він задихався.
– Заспокійливого, бігом! – загорлав я на того павука, що стояв при дверях.
Той крутнувся на місці… і промимрив:
– Але я не…
Я схопив дзвінок. Цей алярм, мабуть, підняв на ноги півбудинку.
– Яне, ти чуєш мене? Яне!
Він не чув. Пальцями він судомно зривав із шиї неіснуючий ремінь.
Коли тебе душать, найбільшою є проблема з руками: їх ніяк не можна змусити лежати спокійно.
– Яне, згадай Заліжці! – Я струсонув його тіло, яке стало схожим на мішок, набитий стружкою. – Ти виплив, ти впорався! Ти навіть не знаєш, на що ти здатен! Ти переміг тоді, переможеш і тепер!
Обличчя його почало синіти. Я почав молитися. За все своє життя я ніколи не молився. Ні, я знав обов’язкові молитви, – спробував би я їх не знати, з мене б весь