Андрюс склепив повіки. І відчув, що тепер холод проймає його наскрізь. Не просто холод, а два різних холоди: один тисне зсередини, а другий ззовні дме йому в обличчя, дме на голу потилицю, на пальці рук.
– Це просто зима, – прошепотів собі Андрюс, знову розплющивши очі та намагаючись пояснити свій стан раціонально. – Треба купити шалик, рукавички. Це просто вогка паризька зима.
За дверима палати в коридорі хтось закашлявся. І холод, що охопив Андрюса, відразу ж розвіявся. А на обличчі разом із виразом полегшення з’явилася усмішка, бо згадалося – і не випадково – його єдине перебування в лікарні, в дитячій лікарні, куди його привезли з двостороннім запаленням легенів. Згадалася палата на шість хворих, кашляючих чоловічків. Добра старенька медсестра чи нянечка з марлевою пов’язкою під очима, прикрашеними зморшками.
– Андрюкасе, вип’єш другий кухлик гарячого киселю? – її голос прозвучав у пам’яті так само чітко, як щойно у вухах звучав голос Поля, його запитання: «Зачекаєш?»
Звісно, він зачекає. І не тому, що Поль, а точніше, його тато, дещо Андрюсові винен. Він чекатиме, бо інакше Полю, котрий повернеться в порожню палату, з якої відвезли його товариша по нещастю, буде сумно. Адже Полю ні з ким буде побалакати перед вечерею або перед сном. А коли у людини скуті руки – практично в прямому сенсі, коли у людини немає свободи руху, то єдине, що може принести радість чи хоча б відволікти, це розмова.
Півгодини промайнули дуже швидко. І та ж медсестра привезла ліжечко на коліщатках назад у палату разом із його «пасажиром». Припаркувала на колишнє місце і знову натиснула на педаль фіксації коліс, – своєрідне ручне гальмо ліжка.
– Ну як там процедури? – спитав привітно Андрюс.
– Я не на процедурах був, – Поль ледь помітно хитнув головою. – Мене наскрізь оглядали через якийсь апарат. Щось заміряли.
Андрюс розуміюче закивав.
– Я вже втомився, тому можеш іти, – додав Поль і позіхнув упіврота.
Андрюс підвівся зі стільця, зробив крок до дверей і зупинився. Озирнувся. Поль дивився на нього напівсонним поглядом. Раптом його погляд ожив.
– Ой, вибач! Там, у тумбочці, відчини! На другій полиці.
Андрюс сів навпочіпки перед білою тумбочкою. Побачив на стосі книжок конверт. Узяв його до рук. Розгорнув. Усередині лежали дві банкноти по двадцять євро.
– Татко сказав, щоб ти сьогодні взяв двадцять, а другі двадцять – завтра, – пролунав поряд сонний голос Поля.
Сховавши двадцять євро в кишеню куртки, Андрюс кивнув хлопчикові, котрий вже заплющив очі, і тихенько вийшов із палати.
Повертатися додому з двадцятьма євро заробітку в кишені не хотілося. Тим більше, що післязавтра треба платити господині квартири за місяць. Гроші на квартиру із самого початку відкладала та контролювала Барбора. Якби передбачалися проблеми з оплатою, вона б йому сказала. Але все одно чоловік має заробляти більше за дружину. Принаймні так