– О! Тут є телефон фірми обслуговування! – з полегшенням промовив він і повернувся за столик.
Фірма, яка обслуговувала лічильник, відгукнулася швидко, і вже за кілька годин із білого «форда-фієсти», що зупинився перед ворітьми, виліз хлопець років двадцяти в синьому комбінезоні з пластиковою валізкою.
– А чого у вас так жарко? – здивувався він, увійшовши в будиночок.
Одразу ж завернув на кухню, сів до коробки лічильника, виклав інструменти та маленький ключик.
Здивований Клаудіюс подивився на кімнатний градусник, що висів на кухонній стіні, – 20 градусів за Цельсієм. Піднявся нагору.
– Уявляєш, він заявив, що у нас спекотно! – сказав він Інґриді, котра застеляла ліжко.
– Це, мабуть, порівняно з вулицею, – дівчина кинула погляд на вікно, за яким сяяло сонце. На продив сухий день немов кликав на прогулянку.
Клаудіюс повернувся на кухню. Бічна стінка коробки лічильника була знята. На підлозі біля ніг майстра стояла коробка-скарбничка, і окремо на підлозі валявся з десяток однофунтових монет. А майстер тим часом вставляв всередину лічильника іншу, порожню скарбничку.
– Забилася! – зауважив він, озирнувшись на Клаудіюса.
Потім п’ять монет із підлоги сховав у кишеню комбінезона, а решту поклав стовпчиком на кришку апарата.
– Даруйте, як вас звати? – спитав Клаудіюс.
– Хосе, – назвався хлопець.
– Хосе, а чому ви сказали, що у нас занадто жарко?
– Ну, у них, в англійців, звичайна температура в будинку взимку градусів 15–16. Вони ж завжди економлять. Заодно й загартовуються!
– І що, значна економія? – поцікавився Клаудіюс.
– Ну, в такому будиночку, – хлопець озирнувся, провів поглядом по стінах, – якщо опустити температуру до 15 градусів, то фунтів п’ятдесят за місяць збережете!
Надворі сяяло сонце. Термометр із зовнішнього боку дверей показував плюс вісім. Безхмарне небо годувало погляд радістю.
– Чого смієшся? – по-доброму спитала Інґрида, глипнувши на Клаудіюса, котрий мружився на сонці.
– Я щасливий! – відповів він. – І зима тут сонячна, і палац ти організувала! Усе класно! Дякую, люба!
Він обійняв Інґриду, поцілував у вуста, в носик.
– Обережно, фотоапарат зламаєш! Забув, що нам треба алеї відзняти?!
І рушили вони гуляти по ввіреній їм території. Садівник і економка, молоді та вродливі. Фотографували й один одне на тлі особняка, і маленький будиночок із червоної цегли, в якому мешкали, фотографували алеї та сліди колишніх клумб, фотографували недоглянутий і «подірявлений» подекуди чагарниковий лабіринт, за яким, як здалося Інґриді, не доглядали вже років із десять.
– Ти знаєш, як тільки ми пошлемо ці фотки Артуру, нас звільнять!