Весільна атмосфера, яку дід Йонас ще кілька разів спробував створити навколо вечері, не втримувалася. Вона вислизала, пропадала, як вода крізь сито. І звичайної бесіди підтримувати їм не вдалося, бо, здавалося, кожен про щось своє думав, і це «своє» не ставало спільним. Дід Йонас, коли скінчив говорити про весілля, згадав, що Барсас знову дуже млявим став, не їсть майже нічого. Вітас пообіцяв уранці обдивитися собаку. Рената вже вкотре про костел Святого Матаса згадала і сказала, що з однієї з його веж весь Анікщяй побачити можна. Сказала, а потім уявила собі вираз обличчя Вітаса, якщо він нічого цікавого з висоти вежі в їхньому містечку не побачить. Тільки Вітас, здавалося, був усім задоволений, на його щоках п’яний рум’янець від бальзаму запашів. Сам він тільки підтакував або показував свій інтерес до слів діда чи Ренати. Їв, пив. Може, і думав про щось, але ділитися думками не поспішав. Тільки за чаєм раптом згадав, що в його дідуся на хуторі завжди мед був. Дід був пасічником. Старий Йонас, почувши це, ожив, очі спалахнули.
– У мене також була пасіка, два десятки вуликів. Від мого батька Вітаса дісталася. Тільки згинули бджоли! Моя Северюте вмирала, і я не міг за ними доглядати, а в окрузі тоді саме бджолина хвороба завелася…
– Так, бджоли – це клопітно, – підтакнув Вітас. – А вашого батька, отже, також Вітасом звали?
– Так, як і тебе, – дід усміхнувся, забувши про давно загиблих бджіл. – Я син Вітаса, і ваші діти будуть дітьми Вітаса! Це добре!
У цей момент Вітас зауважив, що очі у Ренати зовсім не веселі і не радісні.
– Ти втомилася? – стурбувався він.
Дівчина кивнула.
– Ну, дякую! – старий Йонас піднявся з-за столу, взяв свої окуляри. – Я також втомився, піду відпочину!
Ліжко Ренати – старе, доволі широке – здалося Вітасу вузьким і тісним.
– Треба буде нове купити, – прошепотів він, притулившись до її теплого тіла.
– Ось заробиш і купиш! – прошепотіла вона у відповідь.
– Зароблю і куплю! – пообіцяв Вітас і припав до її вуст.
Теплий запах чужого тепла проник у ніздрі Ренати. Поцілунок, в який її «завів» Вітас, видався нескінченним і прагнув бути нескінченним. І запах Вітаса став раптом солодким, своїм, рідним.
«Моє «я» закінчилося», – пояснила раптом Рената чітку, вчасно вихоплену, думку.
Але проникнути глибше в мозок простій думці не вдалося: дівчина вже полинула в світ інших, безсловесних відчуттів і прагнень, що відключають мозок, – у світ, де слова стають музикою і втрачають своє словникове значення.
Розділ 29. Париж
Якби йшов дощ, вона б точно нізащо не погодилася йти до Пер-Лашез у вечірніх сутінках. Не тому, що боїться цвинтарів, а просто дивно і нерозумно гуляти з малюком у візочку не в просторому парку Бут Шомон неподалік від будинку, а тісними тротуарами у вуличному гаморі машин, які розвозять парижан по домівках після закінчення робочого дня. У цю пору року