«Шукатиме мене, – передбачила войовниця. – Якщо вперта, то шукатиме довго. Треба знайти сховок й дати їй відірватись на половину денного переходу. Все одно нікуди не втече. Лише б не втрапила у нову пригоду, коза…»
…Отрута, якою насотували стріли жінки-войовниці, діяла швидко. Коли молодший з туричів припинив смикатись, Арата безшумно залишила ялинник й до схилу сонця сховалась у ямі, звідки ще не вивітрився ведмежий сморід. Тут, у хащах, за непролазними заростями жаливи і папороті, можна було відпочити, благодатно забутись серед віщих видив. Дружина Богомола захистила вхід до барлогу оберегами, замаскувала його гілками і молила богиню послати їй видіння. Вона зручніше влаштувалась у звіриному лігві, оперлась спиною на гладке коріння, підгребла під себе оберемки старого листя, поклала довгий ніж під праву руку, а метальний – під ліву. Потім заплющила очі. Шматок волхвинного грибу звично ліг у заглибину під язиком, гіркота огорнула горло.
Милостива свекруха їй не відмовила.
Проти ночі тут завжди змінюється напрям вітру. З гірських ущелин древнього Антавра вистрибують вологі протяги, добігають степами до морського берегу й там згасають. Після опівночі вони сміливішають, стають пружними і впертими, зливаються у холодний й сильний потік повітря. Серпневого вечора цар Фарнак, син Мітридата Великого[21], заледве дочекався цього нічного потоку. Весь день він страждав від спеки й пилу. Пил тут смердів. Три тисячі років незлічені кіммерійські стада приходили на ці береги й наситили пил запахом коров’ячого лайна. Вдихати його було бридко, відкашлювати – довго. Змочені в оцтовому розчині вісонові хустки, якими цар закривав обличчя, не допомагали.
Тепер вітер з ущелин відігнав пил до моря. Прохолода впала на розпечені плити фортеці, на портові