– Гаразд, добре, можеш взяти камінці із собою.
Малюк просяяв, компромісний варіант його цілком влаштовував, на мить зосередився, вибрав два гладенькі камінці (один завбільшки з куряче яйце) і тільки тоді поліз до мами на коліна.
– Море… – прошепотів він, умощуючись зручніше. Це слово не сходило з його вуст із серпня минулого року: враження від тритижневого відпочинку у Феодосії були настільки сильними. Для Діани воно стало болючим нагадуванням про останні сонячні дні у сім’ї, про час, коли все було нормально, не те щоб добре, але о’кей – як у всіх; коли Гена ще був поряд і одна згадка про його довгообразне обличчя не викликала в неї рвотного рефлексу.
Куди не глянь, усе нагадувало про Гену. Діана починала тихо ненавидіти своє житло – затишну двокімнатну квартирку у ведмежому закутку на південному заході Києва. Все в ній, абсолютно все – посуд, меблі, запахи, навіть подряпини на стінах, – наче електромагніт, відхиляло її думки і воскрешало в пам’яті образ чоловіка. Зрештою, а чого вона хотіла? Не минуло й трьох місяців відтоді, як вона випакувала Геннадія.
Заколисуючи сина (Даня згорнувся клубочком, стискаючи в долонях по камінчику і з останніх сил намагаючись не заснути), Діана прикусила губу. Рішення спровадити чоловіка не було поквапливим, вона гарно все обміркувала й зважила, та, попри це, щойно за Геною, грюкнувши, зачинилися двері, пошкодувала про те, що вчинила. Сумніви не полишали ні на мить, підлотні думки «а що якби…» і вдень, і вночі розпирали зсередини голову. Неймовірно важко жити, продовжувати займатись буденними справами, терзаючись через вимушений, малоприємний вчинок, і водночас із цим усвідомлювати, що інших варіантів не було: вона не могла не вигнати того телепня. Просто не могла. Навіть зважаючи на те, що п’ять років була з ним у шлюбі і народила від нього двійко дітей – двох чудових, але таких різних хлоп’ят.
Діана нізащо не наважилася б вказати Гені на двері, якби не вірила, що він не спробує повернутися. І Гена справді пробував, разів п’ять чи шість. Спершу – через тещу, Діанину маму, котра мала слабкість до поетів і завжди ставала на бік зятя (чим, природно, дратувала дочку). Всі спроби з тріском провалилися. Потім – намагався дотелефонуватись, але Діана вперто не відповідала. Коли стало зрозуміло, що поговорити по мобільному не вийде, Гена вирішив перехопити Діану на дитячому майданчику, але жінка відвернулась і, тягнучи за собою здивованих хлопчаків («Гена! Гена!» – кричав молодший; старший тільки вдома запитав, чому вони не можуть побачитися з татком), швидко закрокувала геть.
За іронією долі Гена полишив спроби примиритися якраз тоді, коли Діана готова була йому пробачити. Востаннє він дався знати 2 січня і, певно, шокований тим, що дружина таки відповіла, довго мовчав. Зрештою задерев’янілим від похмілля язиком він пролепетав куце привітання, а наприкінці ледь чутно проказав:
– Я люблю тебе, Діано.
– Це минеться… – відповіла