Сидячи в позі Будди посеред свіжозастеленої, ще не вим’ятої постелі, президент Державного підприємства «Аронов» із незрозумілою для себе самого зловтіхою пригадав, що майже весь політ до Києва вони з колегами тільки й говорили, що про скупість французів.
– Свинство, – грузнучи в одному з глибоких шкіряних крісел, розміщених уздовж бортів VIP-літака, бідкався Захарович. – Ти розумієш, Гришо, натуральне, бляха, свинство! Хер з ними, з бутербродами! Але алкоголь?! Ти таке колись бачив, Гришо? Як у столовій!
– Пф-ф, навіть згадувати не хочеться, Захаровичу, – підтакував Авер’янов.
– Невже так важко було накрити нормальний стіл?…
Гриша Авер’янов, надимаючи щоки, кивав.
Зате в Україні авіатори надудлилися і за себе, і за французів. Згадка про те, як смачно пройшов день, остаточно розвіяла незрозумілу тривогу. Анатолій ніжно погладив волохатий живіт і на хвильку поринув у роздуми: «Дивина яка… – філософствував Рева, промацуючи набряклими очима щільну, схожу на чорний шовк, темряву у спальні, – і чо’ воно так? Така нація, такі напої, а пити зовсім не вміють. Не цінують… – плачливе зітхання. – Куди тим французам до нас».
Переконавшись, що сонний, насичений етиловими випарами мозок здійняв фальшиву тривогу (із серцем нічого лихого не коїться), Анатолій позіхнув і відкинувся на подушку. В ту ж мить у животі заклекотало, немов у чайнику, що закипає, і до горла підступив терпкий ядучо-кислий клубок.
«Ого, які фінти!» – Захарович наморщився, машинально стискаючи губи та блокуючи стравохід. «Фінти» йому явно не сподобалися. Знехотя він визнав, що переоцінив власні сили й із організмом не все так добре, як би йому хотілося: чорт забирай, він таки перепив! За своє життя Анатолій Рева лише раз блював, перебравши горілки; було це давним-давно в далекому 1965-му, коли Толік навчався у 8-му класі житомирської середньої школи № 2. Відтоді Толік, по-перше, навчився правильно