– Ну, знаєш. Це твій обов’язок – діти. Чи ти хотіла, щоб я по лікарнях валандався, а ти вдома сиділа? Бо хіба ти на щось путнє здатна, га? Реальні гроші – це бізнес, мала. І… Зрештою. На лікарню потрібні були бабки. І на жратву, і на лахи… Усьо. Припини істерику. Злізь із хмари на землю нарешті. Ось бери приклад з моєї Тоні – ідеал краси та жіночності.
– Але ж я, я… – вона далі продовжувала виправдовуватися.
Говорила, говорила, говорила, пояснюючи, що вона, звісно, винна, бо запустила себе, але не в усьому. І що готова на зміни в житті, але їй потрібна, хоча б моральна, його підтримка. Та враз умовкла, коли вдарилася своїми пориваннями об крижаний погляд та об його сміх.
– Тьху, та припини вже цей театр, – він сміявся: тихо та знущально. – Ти жалюгідна і потворна. Ти маєш дякувати мені, бо я приймаю тебе й такою. І досі пропоную повноцінну родину. Змирися. Ой, та ти навіть не жінка, ти – ніхто. Подивися на себе, – він схопив її за руку, поставив на ноги та поволік до дзеркала.
Вона знічено тупцялася слідком, утупивши в підлогу очі. Він взяв її за підборіддя, підняв його вгору, наказав:
– Дивися.
Дивилася. Очі – повні сліз, болю, розпачу. Синці під очима, розпухлі повіки, пасма брудного від сліз та поту волосся поприлипали до щік.
Він вийняв з внутрішньої кишені піджака знімок. Приклав до дзеркала – навпроти її очей. Із фото дивилася красива усміхнена молода жінка. Чорні очі, доглянута зачіска.
– Порівняй.
Остання гранітна плита її світу обвалилася.
– Ти – ніхто і ніколи ніким не станеш, дорогенька. Нема в тобі ані вогню, ані куражу. А Вона… Вона – усе, вона – це мрія кожного справжнього чоловіка. Багата, розумна, красива, талановита, весела, компанійська. Хто ти така в порівнянні з нею? Бридке каченя. Навіть не гидке… Тьху. Крива качка, яка виросла і не стала лебедем. Ах-ах! Як у твоїй улюбленій приказці, дорогенька: «Народжений повзати – літати не зможе». Не будь дурною, змирися. Я тебе поки не лишаю через дочок, мушу терпіти… Навіть не так: поки ти будеш потрібна дітям – терпітиму. Зрозуміла?
Стояла. Він відійшов убік, заховавши знімок коханки до кишені. Був упевненим та задоволеним собою. Думав, що буде важче. Розмірковував, що може цього разу його сіра мишка хоч чимось його здивує – криком там, битим посудом. «Ні риба ні м’ясо» – про таких кажуть. Але ж вона не була такою, коли одружувалися? Чи була? Просто закоханий молодий телепень цього не бачив, чи, може, інші дівчата в порівнянні з нею здавалися ще гіршими? Та хоч би там як, зараз перед ним жалюгідне непорозуміння, яке хоче, щоб він її любив. А він навіть співчувати не може.
Жінка стояла біля дзеркала, продовжуючи витріщатися в те місце, де щойно була фотографія красивої та щасливої панянки, яка мала майже все й зараз, здається, отримувала для повного комфорту і справді все. Колись вона добровільно впустила цю панянку у їхнє життя. Яка банальність. Жінка повертається додому несподівано