– Навряд чи такий аргумент справить враження на мого шефа.
– Тоді на нас тяжкі часи чекають, – засмутилася перукарка. – Бо Моква точно і надалі штампуватиме зелених чоловічків!
– Так тих тварюк, що нашим незаплямованим іменем на Землі назвалися, у Москві вигадали? – спитав зелений чоловічок.
Ліда кивнула.
– Зважте, пане Лінгвіст! Це вам не проста тітка каже, а абсолютно особлива людина. Я би розповіла про свій талант, та вам, певно, час. Давайте вже так: я вашого оселедця ще туалетною водичкою побризкаю, і ви вже летіть собі з Богом. А літеру С Москві поки лиште. Під мою відповідальність. Домовилися?
Зелений прибулець кумедно кліпнув небесно-синіми очима.
– Не можу вам відмовити, пані, – торкнувся Лідиної руки. – Відкрию секрет наостанок: немає в вас нічого особливого. Ви – звичайна людина. І це прекрасно.
Ліда зиркнула на іншопланетну істоту розгублено.
– Значить, від мене нічого не залежить?
– Навпаки. Тільки звичайні шляхи торують.
– А особливі?
– Особливих немає. В принципі. Є звичайні, які забули, що вони такі ж, як інші. Повірте: ми, зелені чоловічки, на тому чудово розуміємося, – поправив жилет із кнопочками-ричажками-перемикачами. – Прощавайте…
Цьомнув Лідину руку і вмить розтанув, ніби його ніколи й не було. Навіть кнопки чи ричажка якого з жилета не лишив, щоби Ліді доказ був – не бреше, на власні очі іншопланетне створіння бачила. Зачіску патріотичну йому забабахала, по ходу діла Москву врятувала… І після того вона – не особлива?! Не лакмус для всієї країни? Помилився прибулець.
– А що з нього взяти? Молодий, зелений! – всілася у крісло, понюхала руку в тому місці, де її поцілувала невідома істота. – Туалетна вода… – констатувала замислено.
Наштовхнулася оком на новенькі чоловічі труси в пакетику. Засумувала. Може, дарма часу волю дала? Щоби плив собі, щодня Сашкові нагадував – Ліда чекає. Чекатиме аж доти, доки чоловік сам не усвідомить: дурню утнув, час до сім’ї повертатися. Щоби ревнував отам у приймах, біля підлої Раїси, Ліду до всіх і кожного клієнта у перукарні, бо задля того і пішла до чоловічої, щоби Сашкові дошкулити. Може, інакше треба? Не тонути у власних гордощах. Зранку прийти до воріт АТП, де Сашко в ремонтному цеху за майстра, глянути йому в очі, сказати: «Ходімо додому, любий». Бачила ж його очі, коли удвох Даринку на Майдані шукали: такі хворі… Такі винуваті, спантеличені…
– Мамо… Спиш? – Доньчин голос за спиною. Увірвалася до тихої перукарні разом з вітром, радістю, весняними пахощами.
– Дарко… Таке тобі зараз розповім…
– Спочатку я! – Дарина підійшла до крісла, обійняла матір за шию, дивилася на її відображення у дзеркалі.
– Що вже сталося? – насторожилася Ліда. Доньчині руки – геть. Підхопилася. Дитині в очі.
– Матусю… Я заміж вийшла, – сказала Дарина.
Ліда пополотніла:
– Коли?
– Тільки-но…
Ліда як стояла – так сіла. Дивилася повз доньку