– Здорові були, козаки! – голосно привіталася юнка, на що заскочені такою чуднотою стрільці загули врізнобій кожен по-своєму: «Здорова будь!», «Слава Ісу!», «З неділею!», а Петро Гультайчук навіть крикнув: «Гура!»
Упала коротка тиша. Від розігрітих на рисях коней терпко пахло потом і молодою травою – видно, недавно попаслися.
– Не треба «гура!» – сказала дівчина. – Бо так у бою ми переплутаємо вас із москалями. Як до того прийдеться, гукайте «слава!»
Решта вершників теж були на добрих конях, зодягнуті хто в чому – від світло-зеленого френча англійського крою до сірої свити, хто в папасі, хто простоволосий, але всі веселі й усміхнені, тільки зуби блищали на засмалених сонцем і нічними багаттями лицях. Віднині Мирон Гірняк завжди дивуватиметься їхній веселості – ці хлопці воюватимуть мовби завиграшки, весело йтимуть до бою і навіть умиратимуть весело.
Курінний Станімір повів очима по бравому товариству, шукаючи, хто з них отаман, але дівчина, вгадавши його намір, сказала:
– Я за отамана!
Тепер усі вони заново втупилися в неї, заново побачили це зовсім юне обличчя – вилицювате, з легким ластовинням на прямому носі, з повними вустами, над кутиком яких темніла родимка-мушка. Її синьо-сірі очі мали східну подобу через широкі, виразно окреслені вилиці.
Дівчина зіскочила з коня, і тепер було видно, що вона невеличкого зросту, зате дуже струнка – либонь, інстинктивно тяглася вгору, щоб здаватися вищою. Тут-таки спішився й вершник у блідо-зеленому френчі, перехопив у неї поводи, відступив з конем убік, і на його витягнутому обличчі застигла вся урочистість моменту.
Перекинувши карабін із-за спини на плече, дівчина стала перед сотником Станіміром.
– Мене звуть Маруся.
Вона трішки не вимовляла літеру «р» і від того здавалася майже підлітком.
– Добре є, – сказав Станімір. – А як звати вашого красеня?
– Василь Матіяш, – глянула вона на козака, що взяв у неї поводи. – Мій ад’ютант.
– Теж гарно. Тільки я питав про коня, – сказав Станімір.
Дехто реготнув, хтось пирснув у кулак, щоб не образити ад’ютанта, а один носатий вершник заіржав, як жеребець. Решта засміялися з носатого, і він, щоб ще більше привернути до себе увагу, дістав з кишені велику пожмакану хустину й так голосно висякався, що коні застригли вухами. Козаки загойдались у сідлах від сміху.
Срібний кінь з голубими очима й собі весело форкнув.
– Нарцис, – сказала Маруся. – Його звуть Нарцис.
Мирон Гірняк відчув, що в нього злегка паморочиться голова. Він почув, як шумує вітер у соснах. Вереси