Почув гуркіт двигуна. Це Понамка на своїй мазді. Вийшов, вона під’їхала, я сів на передньому сидінні, одразу дістав бутерброд, але Понамка закрутила головою.
– Що? – здивувався я, бо від їжі Понамка відмовлялася вкрай нечасто.
– Вчора перебрала, – сумно сказала вона.
Я не питав подробиці, але бачив, що Понамці дійсно погано. Вона двічі виходила проблюватися, потім я дав їй чорного чаю з термоса, який теж прихопив з собою. Десь тільки за годину Понамка ожила, а потім і зовсім попросила бутерброд. Поки доїхали, з’їла сім штук і примусила мене з’їсти восьмий. Я не хотів, не звик снідати так рано.
– Слухай, ти чи дійсно сонцем харчуєшся? – спитала Понамка, яка вже розчервонілася і посміхалася. Лускала насіння, якого я узяв з собою цілий пакет. У торбі був ще обід, який я теж приготував, щоб нічого не купувати у дорозі. Не довіряв стравам, які там продавалися.
– Ого! Що це за збіговисько! – Понамка роздивлялася одразу п’ять чорних позашляховиків, що стояли на узбіччі.
– Якісь братки, – я побачив десятків зо два міцних хлопців, що сиділи за столиками у лісочку і снідали. – Що вони тут забули?
– Може, приїхали відпочити на природі? – посміхнулася Понамка.
– А що, як вони теж їдуть на пристань? – злякався я.
– Красю, до пристані ще сорок кілометрів, думаю, що в них якісь інші справи. Кажи, куди їхати, бо я цих країв не знаю.
Я узяв мапу і став штурманом. Ми звернули з шосе, поїхали розбитою асфальтовою дорогою до села. Але перед селом з’їхали на путівець, щоб не світитися. Об’їхали село, заїхали у ліс, зупинилися у кущах. Я дістав з багажника маскувальну сітку, накрив мазду, яка одразу стала непомітною.
– Красю, люблю твою завбачливість! – засміялась Понамка. – Ходімо до пристані.
Пішли не дорогою, а кущами. Тихенько, без розмов, прислухалися. Нічого підозрілого не помітили. Вийшли до річки. Ліс на обох берегах. Тільки путівець і дерев’яна пристань – простий настил на палях і кілька старих гумових шин, щоб човен чи кораблик не дралися бортом.
– Засядемо ось там! – Понамка показала на невеличкий пагорб поруч. З пагорба добре видно було і пристань, і дорогу до неї.
Пішли на пагорб, знайшли зручне місце у кущах.
– А дивися, тут хтось вже сидів, – Понамка показала на кілька недопалків у піску. Я підняв один, роздивився.
– Не дуже свіжі.
– Ну, мабуть, два тижні тому залишені, коли ті клоуни припливали, – кивнула Понамка.
– Може, і зараз хтось прийде? – злякався я.
– Може. Давай вище сядемо.
Ми піднялися вище, сіли так,