Від башти ми довго їхали полем, точніше степом, бо видно було, що ніколи він не орався. Цілик. Потім почали траплятися невеличкі гайочки. Їхати мовчки було нудно, та й цікаво мені було, що тут і як.
– В тебе родина є? – спитав у Федьки.
– Себто? – не зрозумів він.
– Ну, дружина в тебе є?
– Хто се?
– Ну, жінка, з якою ти живеш.
– А з ким розкажуть, з тою і жию.
– А батьки в тебе є? – далі я цікавився.
– Хто?
– Батьки.
– Се як? – спитав він, а я подивився, чи не знущається. Та наче ні.
– Ну от хто тебе народив?
– Та слуга якась.
– Ти не знаєш яка?
– Не знаю. Коли слуга народить, то немовля при ній на два роки лишають. А потім забирають до іншого куреня. Там він зростає, а гдє вже до служби годний, тоді в інший курінь його ставлять. Ти довго паничу своєму прислужаєш?
– Та вже чотири роки, – сказав я, бо приблизно стільки працював у детективній агенції «Хаос».
– А до пана Набоки кому голдував?
– Та нікому.
– Курінним слугою був?
– Це як? – не зрозумів я.
– Ми з тобою єси слуги паничеві. А є ще курінні слуги, які всьому куреню одразу прислужаються.
– А, ну десь так. А хто ще є у курені? Ось паничі, слуги, джури.
– Ще є бидло, раби підвальні та раби земляні.
– Як це?
– Побачиш.
– Добре. А багато тут куренів, у Січі?
– Багацько.
– Скільки?
– Та хтозна, – Федька цей мало що знав. Тупуватий, чи що?
– Ну от пальців двох рук вистачить? – спитав у нього. Він почав загинати пальці, рахував подумки, пальці на обох руках швидко закінчилися.
– Не вистачить.
– Тобто більше десяти?
– Я рахувати нігди добре не вмів, – чесно сказав Федька. – Паничі бидло рахують, а нам теє без надобності, нам прислужатися треба.
– Зрозуміло. А ти кому до Дубогриза служив?
– Паничу Білану.
– І чого перестав?
– Бо ж розсакрили його.
– Як це? – здивувався я.
– Був панич, а став бидлом.
– І хто таке зробити міг?
– Суд Січовий.
– І за що?
– Так сказали, що підкоривси він золоту чужинському, угряз у речах рабських, через які збродню готував супроч панства січового, жеби віддати Січ на жакування та вабойство чужинцям нечестивим.
– Це кому?
– Іже сюди прилітали.
– Прилітали?
– На птахах залізних, що гиркають, наче грім. Білан їх усрітав на Заставі, гендлював і у збродню впав, супроч панства січового звйонск замислив.
– Де це, Застава?
– На ріці.
– І чим гендлював Білан?
– Бидлом. Чужинці охоче рабів купували, дивилися, жеби молодий був та здоровий.
– А для чого їм раби?
– Не відаю те. Може, до роботи ставили, бидло ж.
Аж цікаво мені стало, що то за чужинці до Білана прилітали