– Красю, ти весь у крові! – захвилювалася Понамка. Підбігла, задрала мою сорочку. – Ти поранений!
– Нічого страшного, подряпина.
– Треба зупинити кров. Зараз, – вона зрізала шаблею рукав моєї сорочки, порізала на смуги і замотала рану. – Так, тепер зберемо трофеї.
Вона відрубала голови всім п’яти вбитим одноногам. Я відвертався, щоб не бачити цього жаху. Понамка поклала голови у мішок, де вже був шип невидимого чудовиська. Повернула мені кинджал.
– Навіщо він, ми ж повертаємося? – скривився я, бо кинджал був у крові одноногів.
– Красю, в боксі мене навчили, що не можна розслаблятися до удару гонга, а краще почекати ще кілька секунд. То бери кинджал і будь готовий. А я ще і лук цих коників візьму, про всяк випадок.
Вона пішла з луком і кількома сагайдаками зі стрілами. Щит віддала мені, я ніс його разом з мішком кривавих трофеїв. Почули ще один тріумфальний крик когось із джур. Понамка озирнулася. Мабуть, трохи втратила орієнтацію.
– Почекай, я зараз, – сказала мені і полізла на дерево поруч. Стрибала по гілках, наче мавпа, і ось вже вона нагорі. Озиралася навколо, хотіла побачити пагорб, до якого нам треба було іти.
Я сів, притулився спиною до дерева і відчув, що дуже заморився. Скоріше б закінчувався цей дурнуватий день. Не хотів думати ані про справу, ані про те, як ми будемо вибиратися звідси. Просто впасти десь і спати. Я вперся спиною у дерево і сидів з закритими очима. Несподівано почув, як задзеленчала тятива лука.
– Красю, не спати! – закричала Понамка. Я підхопився і побачив, що до дерева бігли незвичайні істоти завбільшки з вівчарку, але будовою тіла схожі на гігантських мурах. Той, хто біг першим, впав зі стрілою у голові, але за ним бігли інші. – На дерево! – підказала мені Понамка. Я стрибнув, підтягнувся на гілках. Встиг, поки мурахи на наблизилися. – Мішок! – закричала Понамка. – Я побачив, як мурахи розривають мішок своїми іклами. Якщо вони заберуть трофеї, нам доведеться знову іти за чудовиськами! Понамка вбила ще одного стрілою, а я стрибнув вниз і увігнав в одне з чудовиськ свій кинджал. Інші кинулися на мене, кусали, їх щелепи виривали з мене шматки м’яса, коли поруч впала Понамка і почала сікти нападників шаблею. Вони трохи відступили, вишикувалися навколо нас, ми притиснулися до дерева спинами.
– Понамко, лізь на дерево! Вони вб’ють нас внизу! – кричав я. Вирішив загинути, щоб врятувати її, бо вона врятувала мене, коли я вийшов на волю.
– Це ще подивимося, хто кого вб’є! – радісно закричала Понамка, розпалена битвою. Вона бачила те саме, що і я: півтора десятка роздратованих істот, що лупали на нас очима і ось-ось мали кинутися. У нас не було шансів врятуватися, Понамка це розуміла, просто вона