Тремтливими пальцями банку відкрила й дістала звідти… папірця… Фотокартки якоїсь недопалок? Еге ж. На ньому всміхається жінка. Вродлива. Кіт підвівся, щоб роздивитись уважніше, але поточився, злетів донизу й брьохнувся на підлогу всією своєю поважною вагою. Леся здригнулася і в ту саму мить накрила фото долонькою, а побачивши вусаня, полегшено зітхнула:
– Ну ти й налякав. Забився, незграбо? Ходи сюди, пожалію.
Котисько жалібно нявкнув і заскочив на стіл.
– Хороший, хороший. Болить? А в мене пальчики вже не болять. Бачиш? – і завертіла ними перед котячою мордою. – Переконався? От і в тебе переболить.
Кіт сховався носом у теплу долоньку й задоволено муркнув. Дівчинка всміхнулася:
– Отож. Хутенько минулося. Такі вавки гояться, бо їх видко. Можна зеленкою вимастити, наприклад, або перебинтувати. Гірше, коли рани не бачиш. Є в мене така. Отут.
Дівчинка ткнула пальчиком собі в груди й задумливо схилила голову набік, а кіт розлігся на столі, вигнувши спину дугою.
– Ех ти, не віриш? Цієї рани ніхто не бачить, навіть я. Болить зсередини. Тітка Дуся каже, що то серце, а її мати, – дівчинка стишила голос й озирнулася, – ну, ота страшнюча баба Устина, запевнила, що душа. А я не знаю. Знаю тільки, що болить. Буває в тебе таке?
Кіт мотнув головою, неначе справді відповідав малій на запитання.
– Отож. А хочеш… хочеш, я тобі один секрет покажу? Тільки це таємниця. – Зелені оченята спалахнули й стали схожими на дві нетерплячі жаринки. – Ти мене зрозумієш, бо теж без мами, правда? Хоч… – Дівчинка на мить замислилася. – Ти вже дорослий кіт, а я… я за мамою… сумую. Ось вона… моя матуся… Бачиш?
Кіт устав і наблизився до окрайчика фотокартки. Звідти знову всміхнулася жінка. Таки гарна! Справді! Такої ще Мурко серед сільського жіноцтва не бачив, хоч у них ого-го-го які кралі живуть. Приїжджим чоловікам памороки геть відбиває. Чи то жінок багато? От нещасні кавалери з вибором і мучаться. Та Мурко, чесно кажучи, узагалі сумнівається, хто кого обирає… А оця незнайомка… Вона інакша. Очі на ніч схожі. Точніше, одне око, бо на місці другого – суцільна темінь, проте відчуття, що торкнувся сонця. Дивно. Кіт зрадів спійманій думці й остаточно зрозумів своє враження. Дивна. Інакша. Заглиблена… Чи сама – глибина? Що ж, усе з’ясувалося. Чого тепер дивуватися, що Леся така вродилася? Вітер із долоні годує. Уся в маму.
Дівчинка тим часом, немов навмисно чи щоб переконати кота в правильності його теорії на всі дев’ять котячих життів наперед, ухопила в руки пензлика, вмочила у воду, потім фарби торкнулася, мов метелик пурхнув, і ну