Фортеця для серця. Олена Печорна. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Олена Печорна
Издательство:
Серия:
Жанр произведения: Современная зарубежная литература
Год издания: 2014
isbn: 978-966-14-7848-9,978-966-14-8122-9
Скачать книгу
Це була нова гра. Власне, дівчинка встигла вивчити всіх. Принаймні на своїй та сусідній вулиці точно. Вона могла сплутати імена, однак зовнішність пізнавала непомильно. Дівча мало дивовижну пам’ять на обличчя чи… щось іще. А може, вона виявила в собі цю здібність, щоб утримати в голові матусині риси. Ось очі. Ні, не такі. Ніс, вуха, вуста, шия, руки, хода. У кожному перехожому Леся підсвідомо шукала якоїсь подібності до мами й не знаходила, проте дівчинку це особливо не засмучувало. Аякже! Мама в неї одна така. Хіба може бути хтось на неї схожий? Ось і тепер навпроти завмерли сині-сині очі з украпленням опалого листу. Дивна суміш. У мами очі зелені, не такі. А ці дивляться пильно, мов дірки пропалити хочуть.

      – Онучка твоя, Матвіївно?

      Бабуся завмерла сторожко й затулила собою дівчинку.

      – Моя. А тобі що до того?

      Незнайома жінка кивнула й смачно прицмокнула:

      – Нічого… Онучка, то й онучка… – Сині очі раптово шугонули прямісінько в душу й одним порухом розітнули її навпіл. – Не схожа вона на ваш рід анітрошечки. Хіба не бачиш? Осліпла ти, Матвіївно, від горя. Нагуляла Вірка байстрючку, твого Михася обкрутила, а ти тішся тепер.

      Бабця затремтіла всім тілом. Лесі навіть страшно стало. Пошерхла рука стисла дитячу долоньку так міцно, що, здавалося, от-от бризне кров.

      – А не пішла б ти, Задерихо, вітру в полі шукати?… Бач, розгомонілася. Не полохай мені дитини й людей не тумань. Моя це онучка, ясно?

      Бабця посунула на жінку так страшно, що та мимоволі відступила аж під сусідський тин і пірнула в першу-ліпшу хвіртку. Уже звідти, певно, відчувши себе в сякій-такій безпеці, розумниця озвалася на прощання:

      – Ну-ну… твоя. От тільки ви за рік не пригадаєте, який із себе Михайло й був. Їй-богу! Бо як тут пригадаєш, коли під носом… отака «своя» кров. Та й мала не згадає. Пішов Михась у землю без вороття.

      Бабця Зоя сіпнулася до хвіртки, але жінка хутко зістрибнула на поріг і голосно прокричала у відчинені двері оселі:

      – Петровичу, ти вдома? Я ось ішла собі та й захотіла привітатися…

      Леся швидко-швидко перебирала ніжками, щоб устигнути за бабусею, яка, здавалося, злетіла в повітря від пекучої образи й линула вулицею, щоб якнайшвидше опинитися вдома. Обидві лишилися без хліба, бо так і не дійшли до крамниці, проте ця обставина видавалася дівчинці дрібницею, коли порівняти з риданнями, що струшували бабцю до пізньої ночі. Уже й гуси додому повернулися з лугу. Ба навіть Лиска сама з паші прийшла й розгублено кліпала довгими віями посеред двору.

      – Бабусю… – Дівчатко підійшло впритул до ліжка, на якому голосила бабуня. – Не плач…

      Тоненькі пальчики несміливо торкнулися плеча. Зчорніла жінка підвела обличчя, і Лесі здалося, що в бабусиних очах скінчилося життя. Не було вже сліз – вичерпалися. І очей майже не було – лише крик застиглий. Раптом жінка рвучко схопилася з ліжка, підбігла до шафи, розчинила дверцята з такою силою, що вони мало не лишилися в руках.

      – Сина, кажеш, не згадаю… Михась тут, він із нами.