Чому я не втомлююся жити. Ярослав Мельник. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Ярослав Мельник
Издательство:
Серия:
Жанр произведения: Современная зарубежная литература
Год издания: 2014
isbn: 978-966-14-7840-3,978-966-14-8162-5
Скачать книгу
не винесли, цього сина, тата і бандита. Тут тільки я почув справжнє виття: мати як заголосила, то я мало не чокнувся від її горя. «Синочку! Синочку!» Ну, просто неможливо слухати. Бідна, ледве ноги волочить. Вона ж його народила, вигодувала. Я сиджу, а сльози з мене самі – градом. Я не зрозумів, я не зрозумів нічого. А тут підходить хлопець, інтелігентний такий. Каже глухо: «Ідіть звідси. Вам краще піти». І як подивиться мені в очі. Ну, Боже ж ти мій: що ж це? Він, значить, брат його або родич якийсь, віддає належне моєму самозахисту і все таке. Але саме мене, мене особисто і одного звинувачує. Мовляв, все ти правильно зробив, хлопче, у своїй спальні, але тепер іди геть, з моїх та їхніх очей. Не стирчи тут убивцею.

      Ну, що ж це? Врешті-решт? Я пішов. Як побитий собака. Крики, зойки. Дітлахи його кричать – вже і цей син: від горя. Мати голосить. Боже, що я наробив? Я. Я один. Ось цією рукою.

      Ну, я заспокоївся, в якомусь кафе. Зараз його в землю опускають. Ну, що я можу вже зробити? Я що – тямив щось особливо, що роблю, коли револьвер з тумбочки вихоплював? Адже він ліз на мене з ножем. З ножем! Може, і вбивати не збирався, звичайно. Напевно, просто хотів пригрозити, щоб сумирно в ліжку лежали. Поки він наші шкатулки буде чистити. Якщо так, тоді… Тепер я зрозумів Любу. Чорт візьми, виходить, хай би краще він насправді обчистив нас і забрався геть, ніж те, що зараз. Збідніли б ми (і то, може, ще й повернула б поліція), зате ось, в башці і в грудях, все на своїх місцях залишилося б. А тепер що?

      Я прийшов додому, а Люба мовчить. Ну, що таке? Як так можна жити? «Люб, – кажу. – Чуєш? Не мовчи». А вона у відповідь… мовчить. «Не мовчи, а то зараз трахну!» Вона як подивиться на мене. «Ну, що ти дивишся? Що? Вбивця, так? Вбивцю бачиш?» А вона – це просто незбагненно – каже тремтячим голосом (ось-ось заплаче): «Так». І – бігом з кухні. І вже ридає, у себе в спальні. Ну, я давай бити меблі та посуд. Розбив табуретку, стіл і просто впав на підлогу. Ось тут руку обдер, кров тече. Ну що, що робити? Люба ще більше ридає. Добре, діти в садочку. З розуму зійду. «Уб’ю!» – як зірвуся раптом, а Люба, побачивши мене в дверях, – у куток, у повній істериці, очі – ось такі, абсолютно божевільні. «Не вбивай!» – кричить.

      Ну, думаю, діла. Тут і до психушки недалеко. Нерви – як ганчірка стали. Розвернувся мовчки, пішов на кухню, вийняв із шафки півлітра і тут же випив, з горлечка.

      Це мене і врятувало. Знав, що чиню як останній алкаш, але приклався і вичистив до дна. А через десять хвилин звалився. Звичайно, краще було б яке-небудь сильне заспокійливе прийняти. Потрійну дозу тазепаму. Але ми зроду нічого подібного вдома не тримали. Зрештою – потрібно було відключитися, на довгий час, інакше б нерви на місце не стали і невідомо, чим би все скінчилося. Так що я розумно зробив, що напився.

      Люба трохи ще поістерикувала, в спальні, сама з собою (потім зізнавалася, що загороджувала двері шафою, щоб не увірвався: хоча, звичайно, знала, що корчить дурня. Але навмисне лякала себе). Потім, не чуючи ніяких звуків, схаменулася трохи. Моча з голови відхлинула. Поставила шафу на місце і пішла на кухню дивитися. Ну, я лежу, на купі полін, весь вивернутий. Вона, звичайно,