Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник. Сергій Жадан

тут, головне – виїхати, що ми й робимо. Значить, так, думаю я, водій дорогу знає, Білий, у разі чого, теж дорогу знає, поїхали. Що може бути в Гуляйполі? Очевидно, що там немає жодних атракціонів, жодних американських гірок і ніагарських водоспадів, ніагарських водоспадів там точно немає, я в цьому майже впевнений, та й не потрібні нам у такому стані водоспади. Головне – доїхати, а там видно буде, тому що ця гонитва за демонами щасливого дитинства, за привидами із затишних провулків пам’яті поступово починає брати за яйця, це так, ніби хтось тиче тебе писком у світло-червоні калюжі крові, мовляв, ось вони, залишені для тебе сліди, ось що лишилося тобі з минулого, бери, змивай усю цю кров, пролиту в класах і спортивних залах, хотів цього – маєш, не відвертайся тепер. Загалом – повертатися в місця, де ти ріс, майже те саме, що повертатися в крематорій, у якому тебе одного разу вже спалили.

      І хто вся ця публіка, яка їде разом із нами? Хто всі ці тьолки в спортивних кофтах, хто ці бабусі з пакетами, мужики з дипломатами, прочани? Іноді мене бере такий розпач від усвідомлення власної непотрібності: ось вони всі їдуть у справах, тьолки, наприклад, їдуть у петеу, бабусі везуть самогон на базар, мужики з дипломатами їдуть цей самогон купувати, – добре, а куди їдемо ми? У петеу нас не чекають, та нас насправді ніде не чекають. А за самогоном зовсім не обов’язково їхати аж так далеко, самогон, наприклад, і в Донецьку можна було купити, і в Харкові. Але ж справа не в цьому, тому доводиться просто сидіти в розбитому лазі, на задньому сидінні, спостерігаючи, як дощова погода змінюється сонячною, ранкове повітря – пообіднім, Донецька область – Запорізькою.

      Вигляд у вокзалу був такий, ніби його розбив параліч. З дверей вибіг якийсь дощовий пес і, побачивши нас, зупинився. Не впевнений, що саме сюди я хотів потрапити. Лишалося щонайменше півдня на знайомство з містом. На асфальті просихали калюжі. Життя, як і пес, завмерло.

      7. 2.99 $ за готельний номер

      Третій день у готелі, валяємося на ліжках, ловимо вторяки, за вікнами чути веселий чоловічий голос, тут взагалі все чути. Чути, наприклад, що в готелі, крім нас, нікого немає, це особлива тиша порожніх кімнат навколо тебе, коли ти підходиш до стіни й розумієш, що з того боку, у сусідній кімнаті, знаходиться тиша, і так у всьому готелі, лише тьотка сидить на рецепції в білому халаті та прибиральниця нишпорить коридорами, дослуховуючись до нашого дихання, дихання трьох обкурених чужинців, які з’явилися тут три дні тому, порушили тишу порожніх сонячних коридорів, назвалися журналістами, сидять третій день у готелі й курять драп, запиваючи його самогоном. Тепле спокійне містечко з сонними вулицями, ось вона – столиця анархо-комунізму, територія унікальних соціально-політичних експериментів. Приїхавши до міста, ми відразу ж поселились у цьому готелі, на першому поверсі була перукарня й пахло одеколонами, і це ще був не найгірший запах, далеко не найгірший. Номери виявились настільки дешевими, що ми вирішили залишитися тут надовго.