Це була дивна подорож, у всіх сенсах дивна – і дорога була дивна, усе гірша й гірша, і день був незрозумілий, він тривав так довго, що я починав думати, чи не закінчиться він для нас прямо тут і прямо тепер, і водій наш так дивно й так гірко переживав свої негаразди, що я навіть не міг сказати йому – брат, зупинись, зупинись, брат, ми виліземо з твоєї «копійки», та й сам ти вилазь, куди ти такий поїдеш? Не міг я йому такого сказати, його б це просто вбило. Потрібно віддавати належне чужому безумству, адже невідомо, як ти сам за пару років будеш поводитися на людях. Він переїжджав зі смуги на смугу, мчав по зустрічній, засинав час від часу і знову бив і бив себе долонею по голові, не давав собі спуску, не міг відпустити себе з богом, аж доки ми несподівано й благополучно не в’їхали до потрібного нам містечка і, принагідно розігнавши з дороги зграйку піонерів на велосипедах, не загальмували біля автовокзалу. «Ти назад хоч доїдеш?» – запитався я. «Та ясно», – не зовсім зрозумів він мене. «Ну, спасибі тобі», – кажу. «Добре, давайте!» – він попрощався з нами без жалю й надії на повторну зустріч, ніби це не ми проїхали з ним щойно цю дорогу смерті довжиною в сорок потойбічних кілометрів. Очевидно, його дорога була куди небезпечнішою за нашу.
Над автовокзалом нависав винищувач. Зірки на крилах розмило дощем, крізь бетон на постаменті билась суха трава. Зараз він на своїй «копійці» набирав швидкість у зворотньому напрямку, на двигуні закипала кров, радіатор був набитий пір’ям. Можливо, він уже розбився. Ми обійшли винищувач і попадали в траву. Автобусів не було. Лірична історія без жодних наслідків.
9. Духи приходять на мій гашиш
І тут Білий повернувся. Ми лежали в траві, ходили до автовокзалу пити воду, ходили до міста за пивом, кілька годин валялися під нашим винищувачем із розмитими зірками, аж доки він не повернувся. Кандидат історичних наук, він-то напевне розумів, що коли є бодай найменша можливість вибратися до таких психоделічних місць із героїчною історією, із кумарним сьогоденням, то можливістю цією варто скористатися на всі сто. Можна скільки завгодно писати історичні романи, проливаючи в них кров ні в чому не повинних вурдалаків, а все ж варто бодай раз на десять років кинути все й приїхати до безіменного степового містечка, де пил перекочується центральним майданом і під єдиним баром сидять місцеві плантатори й п’ють прозору, як небо, горілку, де під винищувачем уже кілька годин на тебе чекають твої друзі і друзям твоїм без тебе щохвилини стає все печальніше, а від алкоголю – щохвилини краще. Тож якщо ти приїдеш вчасно, то застанеш їх у дивному піднесеному стані, який сприяє дружній бесіді та подальшому пересуванню. Надвечір