IV. Караван у дорозі
Рано-вранці безстрашний Тартарен і не менш відважний князь Григорій у супроводі кількох носіїв-негрів вийшли з Міліанаха й почали спускатися в Шеліффську долину мальовничою крутою стежкою, затіненою густими кущами жасмину й туї, ріжковими деревами й дикими маслинами; обабіч зеленіли оточені огорожами садки тубільців і весело дзюркотіли незліченні струмочки, стрибаючи з прискалка на прискалок. Чарівний ліванський краєвид!
Князь Григорій і собі, як великий Тартарен, обвішався зброєю; перевершуючи пишнотою тарасконця, він прикрасив свою голову розкішним кепі з золотим галуном і вигаптуваним сріблом дубовим листям, – у цьому кепі його світлість скидався чи то на мексиканського генерала, чи то на начальника станції з дунайських берегів.
Це хвацьке кепі розбурхало Тартаренову цікавість, і він зважився спитати князя, навіщо той його надів.
– О, без цього головного убора не можна вирушати в подорож по Африці! – поважно відповів князь Григорій.
І він, обтрушуючи з дашка кепі порох, повідав своєму довірливому супутникові, яку важливу роль відіграє кепі у наших зносинах з арабами: річ у тім, що жодна деталь військової уніформи не наганяє на них такого страху, як кепі з галуном. Тож цивільні власті визнали за потрібне вдягти всіх своїх службовців, від шляхового сторожа аж до податкового інспектора, у кепі з золотим галуном. Одне слово, щоб порядкувати в Алжирі, не потрібна ніяка мудра, ба навіть ніяка звичайнісінька голова. Потрібне саме лише кепі, гарне кепі з галуном, яке виблискувало б, мов капелюх Геслера на жердині.
Отак гомонячи й філософствуючи, наші мандрівники йшли вперед і вперед. Босі носії з мавпячим вереском стрибали по скелях. Брязкотіла зброя в ящиках. Сяяли рушниці. Тубільці, розминаючись із ними, вклонялися до землі чародійному кепі… Начальник управління у справах арабів, що вийшов з дружиною на фортечний вал Міліанаха подихати свіжим повітрям, почувши незвичайний гамір і побачивши між дерев полиск рушничних дул, подумав, що на місто напали, і наказав опустити звідний міст, сурмити збір і оголосити стан облоги…
Лев’ячі лови почалися чудово!
Проте далі справи повернули на гірше. Один із негрів-носіїв наївся липучого пластиру з Тартаренової аптечки, і його вхопило за живіт. Другий добряче хильнув камфорного спирту і, п’яний мов чіп, упав край дороги. Третій, який ніс дорожній альбом, спокусився блиском його визолочених застібок і, гадаючи, що це один із скарбів Мекки, прожогом побіг з альбомом у пустелю… Треба було вживати заходів… Мандрівники спинились у тремтливому затінку старої смокви й почали радити раду.
– Як на мене, – сказав князь, марно намагаючись розчинити м’ясну таблетку у вдосконаленій каструлі з потрійним дном, – нам слід якнайшвидше спекатися цих бевзів-негрів… Отут недалечко є арабський ринок. Найкраще було б піти й купити кілька віслючків…
– Ні, ні! Ніяких віслючків!.. – вигукнув великий Тартарен,