– Блідах! Блідах! – вигукнув форейтор, одчиняючи дверцята.
II. Заходить низенький чоловічок
Крізь запотілі шибки Тартарен Тарасконський ледве розгледів гарну будівлю супрефектури, а перед нею – прямокутний майдан, обсаджений апельсиновими деревами та оточений аркадами; на майдані марширували солдати, які в рожевій ранковій імлі здавалися якимись несправжніми, олов’яними. У кав’ярнях відчинялися жалюзі. На розі – базарчик, де торгували городиною… Видовище чарівне, проте левами тут і не пахло.
– На південь! Далі на південь! – прошепотів відважний Тартарен і знову забився в куток.
Аж тут дверцята відчинилися. Війнув струмінь свіжого повітря і разом із пахощами апельсинового цвіту приніс на своїх крилах чоловічка в коричневому сюртуку і в чорній шовковій краватці довжиною у п’ять пальців – підстаркуватого, низенького, сухенького, статечного, із маленьким, мов кулачок, зморшкуватим личком; в руках – шкіряний портфель і парасолька; одне слово – типовий провінційний нотаріус.
Чоловічок сів навпроти Тартарена, почав здивовано розглядати грізну зброю, а тоді так пильно втупився в тарасконця, аж тому стало ніяково.
Тим часом перепрягли коней, і диліжанс покотив далі.
Низенький чоловічок не відривав погляду від Тартарена… Тарасконцеві нарешті урвався терпець.
– Це вас дивує? – спитав він, і собі вп’явшись очима в низенького чоловічка.
– Не дивує, а заважає, – незворушно відповів чоловічок.
Справді, похідний намет, револьвер, дві рушниці в чохлах, мисливський ніж – усе це, разом із огрядним Тартареном Тарасконським, займало надто багато місця.
Великий муж обурився.
– То що, мені полювати на левів із вашою парасолькою? – визивно спитав він.
Низенький чоловічок поглянув на свою парасольку, лагідно всміхнувся й так само незворушно відповів:
– То ви, добродію…
– Тартарен Тарасконський, винищувач левів!
Із цими словами безстрашний тарасконець струснув, наче гривою, китицею своєї шешьї.
Пасажири були помітно приголомшені.
Чернець-траппіст перехрестився,