Я навіть помер на якийсь час – лікарі діагностували клінічну смерть. Мені все запам'яталося уривками: як я лежав на дорозі, і як привезли в лікарню, як мене перенесли на операційний стіл, пам'ятаю, що не відчував болю, знаходячись в шоковому стані. А потім обличчя закрила киснева маска і останнє, що я тоді почув – слова анестезіолога, що побажав мені щасливої дороги. Ох, тоді я і не підозрював, що за шлях мене чекає! – Ніколас емоційно сплеснув руками. – Мене немов висмикнули з власного тіла.
Я дивився на себе, ніби з боку і ще ніколи мені не було так спокійно, як в той момент. Настільки спокійно, що зовсім не хотілося повертатися назад в сувору реальність. Після цього я перестав боятися смерті і набув душевної рівноваги. Впевнений: нам немає чого страшитися того, що нас чекає за порогом.
Ніколас зробив ковток води з високої склянки. Окинув поглядом зал, повний людей, тих, що жадібно ловлять кожне його слово, і продовжив:
– Батьку припало найбільше. Він, як і ми з мамою, знаходився в реанімації, але потім впав в кому, і тільки через чотири місяці його перевели в звичайну палату. Єдине, що підтримувало в ньому життя – апарат штучного дихання. Я відвідував його що миті, годинами, днями, тижнями чекав, що все налагодиться, що він видужає і все знову буде добре. Мені довелося швидко подорослішати. Я зрозумів, що ніхто, крім мене не зможе розібратися в справах батька, бізнес без нього зупинився, треба було щось робити.
А ще я зрозумів, якими жорстокими і бездушними можуть бути ті, хто присягав "не зашкодити", – Ніколас зло блиснув очима. – Те, що робили лікарі складно назвати лікуванням. Швидше вони просто не діяли, а чекали коли батько "відмучиться". Мої спроби розворушити батька, ночівлі з ним в палаті, і те, що я продовжував боротися і вірити, їх тільки дратувало. Мені доводилося буквально примушувати їх виконувати хоч би мінімальні обов'язки: міняти крапельниці, робити уколи, перевіряти стан, та навіть елементарно – мити в палаті підлогу.
Одного разу, коли я ночував, на зсунутих разом стільцях у коридорі, біля батьківської палати, мене ніби накрило хвилею сну. Хоча в ті дні я засинав насилу, – Ніколас задумливо склав пальці будиночком, впершись ліктями. – Мені наснилося зимове кладовище. Таке реальне, з чорним від свіжовикопаної землі снігом, каркаючими воронами і труною, в якій лежав батько. Тоді я не надав сну особливого значення, на дворі був червень місяць і я продовжував вірити в краще.
Через півроку батько помер, ми з мамою поховали його на засніженому цвинтарі. Навіть костюм на ньому був такий, як мені наснився. Повірте, я б віддав все, щоб мій сон не виявився віщим. Віддав би все, аби стати звичайною людиною.
Ніколас випрямився, зробив рух плечима, ніби скидаючи з себе тягар давніх спогадів, і вже іншим бадьорішим голосом, сказав:
– А тепер загадка для приманки. Всім вам відомо про так званий "ефект дежавю", коли людина відчуває,