– Нехай буде так, – кивнув князь, даючи ображеному Баранові знак мовчати. – Усіх вродливиць проведемо через залізо. Від завтра й почнемо.
– Краще дочекатися сонцевороту, – порадив Волх. – У дні рівноваги боги уважніші.
– Я сказав: від завтра.
– Воля твоя, княже, – ледь примружив очі жрець. У тризубої зморшки на його чолі виросли нові відгалуження. Тепер вона нагадувала перевернуту догори блискавку.
– Твоя донька Людмила мусить пройти випробування разом з іншими.
– Воля твоя, княже.
– І твої онучки також, – обернувся Чоломир до Горана.
– Так буде, княже! – підтвердив речник. На його обличчі проступили плями кольору стиглої редьки.
Волх віддав князеві скупий уклін і вийшов з покою. Важкі кроки двічі народженого наповнили терем скрипінням. Хоча підлоги і східці у теремах скрипіли завжди, цього разу Томирад почув у цих звуках наближення злих справ.
Чоломир подивився на недопитий жерцем келех, указав на нього синові:
– Вилий за поріг.
Коли темрява накрила землі Білого Племені, княжич Томирад опоясався оберегом-причепендою, непомітно висковзнув з дитинця й попрямував до того краю городища, де між двома велетенськими брилами куничі зробили сміттєву хвіртку. Через неї непотріб скидали крутосхилом до болотистої стариці. Хвіртку охороняла невеличка вежка, котра – наче жмут волосся на голеній голові – примостилася на брилі. Цієї ночі на вежці вартував ближній Томирада – молодий дружинник Цапик. Цього свого джуру княжич вже не раз спробував у ділі й довіряв йому як собі. Ще по полудні Цапик передав Доброславі, Горановій онуці, що старший син Чоломира має до неї невідкладне та секретне слово. Місцем зустрічі призначили вежку на брилі.
Побачивши княжича біля хвіртки, Цапик пересвідчився, що ніхто не вештається поряд й спритно збіг униз.
– Вона там, князенко, – шепнув він Томирадові. – Перелякана. Що сталося?
– Потім, – Чоломирів син заскочив на східці. – Усе скажу потім. Спірка ще не повернулась?
– Вже з батьком. А що?
– Потім, – Томирад уже відчиняв двері, що вели до нижньої кліті вежки.
Перші хвилини зустрічі, як годиться між закоханими, минули в обіймах і поцілунках. Насилу відірвавши обличчя від жадібних і вправних Доброславових губ, Томирад навіть не мовив, а видихнув:
– Славко, тобі тікати треба.
– Що сталося? – В очах дівчини глибока синь ранньої ночі мішалась з хіттю і недобрими передчуттями.
– Завтра всіх вродливих дівчат потягнуть до ордалій.
– Навіщо? Хтось вчинив лихе?
– Ні, то інше.
– Яке інше?
– Боже знамення.
– ?…
– Старійшини і могитичи кажуть, що ви такі вродливі волею Богомола. Що від того буде біда. Усім біда. Батько наказав лаштувати ордалії. Вас проведуть через