Здоровенний і чорний як смоль знахабнілий ворон спокійно примостився на підвіконні і вже чверть години товк своїм міцним широким дзьобом окраєць хліба. При цьому поважний птах не звертав жодної уваги на кімнату та господаря, що, сидячи за столом і поклавши голову на витягнуту руку, спостерігав за цим дійством. Обом, зрештою, було байдуже… Тільки Себастян подумки зауважив, що такої ненажерливості він не спостерігав уже давно. Справді, ворон відривав іноді такі шматки, що, незважаючи на всі зусилля, ніяк не міг стулити дзьоба.
Ще за чверть години значна частина окрайця зникла у його ненаситному волові. Тоді вперше за цей час птах звів голову і пильно, крізь розчинене вікно, вдивився в кімнату. Раптом він поважними кроками перейшов з підвіконня на стіл і попрямував до келиха з вином.
– Що за чортівня? – вилаявся господар, зводячи голову. Проте пернатий гість і далі поводився так, наче був невидимкою: витягнув шию і занурив дзьоб у вино. Птах неквапно пив, відкидаючи назад свою велику голову і закриваючи від задоволення банькаті очі. Коли вина вже лишилося стільки, що дістати було годі, він, невдоволено крекочучи, повернувся до незавершеної трапези.
– Бісів птах… Якщо я тільки не спав, – промовив Себастян, заглядаючи до келиха, в якому зосталося не більше ковтка.
Ворон, між тим, здавалося, зовсім наситився і заходився чистити дзьобом своє блискуче пір'я. Однак раптовий вигук з вулиці змусив його стрепенутися і завмерти, дослухаючись до нього водночас із Себастяном.
– Пане поете! – почувся молодечий голос. – Пане поете, вигляніть-но!
Господар потягнувся до вікна і нетерплячим рухом зігнав звідти птаха. Той розправив свої великі крила і, щось на прощання каркнувши, вилетів у вікно.
Унизу, на вулиці, задерши догори голову, стояв лакей бургомістра.
– Агов, хлопче! – гукнув йому Себастян. – Заходь до господи.
Мартин – то був він – рушив до під'їзду. На сходах вони зустрілися, і поет нетерпляче вхопив хлопця за плечі.
– Дізнався? Кажи!
– Дізнався, пане, дізнався, – відповів той, – але не трясіть так, бо душа в мене одна…
– Добре, але не барися, кажи.
Мартин перевів подих і діловито промовив:
– Ця пані Даманська, за чиїм екіпажем я біг уночі мов скажений, живе в передмісті, у невеликому маєтку поблизу Лисої Гори. Ух!..
– Пані Даманська? – кисло перепитав Себастян. – То вона заміжня?
– За паном Даманським, – співчутливо відповів хлопець, – але, пане…
Мартин чомусь знітився.
– Що?
– Пане, я назад біг швидше, ніж за каретою, хоч, здавалось, уже нікого не наздоганяв.
– Наздоганяли тебе? – криво усміхнувся Себастян.
– Ні… Ви не повірите, але вона раптом на мене так глянула, що від того погляду ноги самі мене понесли геть подалі від маєтку.
– Чого ж ти на очі ліз?
– Та де! Святим Мартином присягаюся, сховався, як пропав…
Себастян на мить замислився. Погляд його блукав по старих дерев'яних сходах, на яких