– Ми ще не зовсім закінчили, – відповів той, – але навіть в такому вигляді воно зможе відмінно плисти. Нам залишилося зовсім трошки. Зараз ми перевернемо його, а вранці відшліфуємо дно. Після цього можна сміливо спускати човен на воду.
З цими словами Куідель підсів під каное і, не вдаючись до допомоги Матвія, перекинув догори дном.
– Тренування з сокирою пішли тобі на користь, – посміхнувся Матвій, – бачиш, як зміцнів.
– Це тому, що каное стало значно легше, – не зрозумів його жарт Куідель, – ми ж зрізали більшу частку.
Матвій кивнув і вирішив більше не жартувати з індіанцем.
«Все-таки різна культура, різне виховання, як би не образити», – подумав він, а вголос додав:
– Думаю, пора. Сьогодні лягаємо так само: спочатку ти, потім я тебе зміню, але розбуди мене, будь ласка, незадовго до сходу сонця. Якщо небо дозволить, я не хочу пропустити цей дар.
– Добре, – погодився Куідель, збираючи інструменти в сумку.
– Ти пам'ятаєш, я пропонував закріпити нашу дружбу обрядом? – раптом запитав він. – Якщо не заперечуєш, звичайно.
Матвій нічого не знав про обряди індіанців, тим більше про те, яку сутність вони несуть, але щоб не образити Куіделя, погодився. Тим більше, що відчував до нього величезну симпатію і глибоку повагу.
– Зрозуміло, я не проти. Але я нічого не знаю про ваші звичаї та обряди, вважаю, було б правильно, якби я розумів його зміст і наслідки, хоча впевнений, що ти не запропонуєш мені чогось такого, про що я зможу шкодувати надалі.
– Твоє бажання цілком природно і справедливо, – відповів індіанець. – Обряд полягає в обміні нашою кров'ю. Ми зробимо невеликі розрізи на зап'ястях, після чого з'єднаємо їх на хвилину. Протягом цього часу «наші вищі я» будуть відкриті для вищих сил, і ми обміняємося частинками душі. Це надасть величезну перевагу для подальших спільних справ. Ми зможемо відчувати один одного на відстані. У певні моменти зможемо навіть розмовляти. Це, звичайно, складно, але, все ж, можливо.
Матвій здивовано дивився на індіанця, не маючи сил поворушитися. Він чув, що таке можливо, але в те, що подібне може відбуватися з ним, насилу вірилося. Але серйозний погляд Куіделя казав сам за себе, тому він вирішив не сперечатися і запитав перше, що спало йому на думку.
– А… А мені потрібно про щось особливо думати під час обряду?
– Я все зроблю сам, – спробував розвіяти замішання приятеля індіанець, – твої думки самі знайдуть потрібне русло в цю священну для нас хвилину.
– Тоді, почнімо, – з властивою йому допитливістю надихнувся Матвій.
– Вибач, я забув сказати, що дія обряду вкрай складно скасувати. Для цього одного нашого обопільного бажання буде недостатньо.
– Зрозуміло. Але я впевнений, що жодної хвилини не пошкодую про те, що зараз зроблю.
Куідель віддано подивився в очі Матвія і дістав ніж.
– Ставай на коліна, – промовив він, і сам опустився