«Вхід королеви, – писав у своєму щоденнику майбутній прем’єр-міністр Гарольд Макміллан, – низькі поклони її радників; трохи формальний, але чарівний голос, яким вона висловила свою промову й пройшла різні церемоніальні форми ритуалу, справив на нас усіх глибоке враження».
Британія все ще перебувала в лещатах повоєнної жорсткої економії, тож Макміллан вважав, що зібрані тут політики у своїх темних пальто та смугастих штанях мають вигляд «досить похмурої, бідної компанії». Він також зазначив, що коли нового монарха проголошували «королевою Єлизаветою Другою, завдяки Благодаті Божій королевою цього Королівства та всіх Її інших королівств і територій», шотландці стверджували, що вона насправді була лише Єлизаветою Першою, королевою Шотландською, оскільки Шотландія приєдналася до Союзу до 1603 року (пізніше Черчилль пішов на компроміс з цією дилемою, вирішивши, що королівський титул в Шотландії буде звучати як «ЄК», «Єлизавета-королева»).
«Напевно, були присутні майже двісті таємних радників, – згадував Олівер Літлтон, державний секретар колоній. – Двері відчинилися, й увійшла королева в чорному. Раптом члени Таємної ради здалися незмірно старими, кострубатими та сірими. Королева виголосила одну з найзворушливіших промов, яку я коли-небудь слухав, тож, як і багато інших, не міг стримувати свої емоції».
Рада престолонаступництва скликалася лише раз на початку кожного правління й складалася з таємних радників (багато з них були колишніми чи нинішніми міністрами уряду), вищих державних службовців, лорда-мера та членів муніципалітету Лондона, деяких старших громадських службовців та представників Співдружності націй. Її основна роль – підготувати та підписати Проголошення про престолонаступництво, яке буде прочитано з балкона Сент-Джеймського палацу та в інших місцях по всій країні.
«Це було дуже зворушливо, – написав Вінсент Мессі, новий генерал-губернатор Канади. – Легка фігура, одягнена в глибоку жалобу, увійшла сама до великої кімнати і з сильними, але досконало керованими емоціями, витримала вимогливі завдання, передбачені Конституцією. Її промови були чудово виголошені. Після цього принц Філіп… тихо ступив уперед і вийшов із нею за двері».
6 лютого 1952 року. Газети повідомляють про смерть короля Георга VI. «Зрештою, – заявив Вінстон Черчилль, – смерть прийшла, як друг, і після щасливого сонячного дня та спорту, а також після “на добраніч” тим, хто його найбільше любив, він заснув