Двері так і залишилися відчиненими. Візник шмагонув коня, розвернув його мордою вгору, у бік церкви Андрія Первозванного. Повільно потягнув той поклажу, а червоноармійці – було їх, може, четверо – почали заплигувати, щоб теж на возі піднятись. Візник спробував їх зупинити окриками, але швидко замовк, отримавши у відповідь обіцянку допомогти йому з життям розлучитися.
Коли віз зник за плавним поворотом узвозу, Самсон підбіг до чоловіка в піжамі. Той уже не дихав. Тоді Самсон заглянув в інші відчинені двері, крикнув: «Є хто?» і, не дочекавшись відповіді, пройшов у під’їзд, ступив в інші відчинені двері. Там, у невеликій квартирці, усе було розкидано по підлозі. Під ногами хруснула розбита чашка. Самсон побачив протягнутий по стіні провід до люстри. Знайшов вимикач. Клацнув, але світло не спалахнуло. Приватним домовласникам цієї ночі електрики не давали.
Постоявши на вулиці ще з хвилину над тілом убитого, він, важко зітхнувши, поспішив нагору до Михайлівської площі. Поспішив, однак раз у раз зупинявся та прислухався, не бажаючи наздогнати випадково віз із червоноармійцями та реквізованими дорогими, цінними меблями.
У дім зайшов на початку третьої, оповитий неприємними, згущеними нічною вологістю запахами неприбраних вулиць. Зняв стьобану ватяну куртку, понюхав її перелякано. Здалося, що ввібрала вона в себе все це амбре, що нервує втомлену душу. Знову вдягнув, аби зігрітися. Сил вистачило тільки на те, щоб у грубці три поліна запалити, від чого, звичайно, буде більше теплого запаху, ніж тепла. Але не сидіти ж біля грубки до ранку! Штани Самсон зняв, а спати ліг у двох парах підштанків і в плетеному светрі, надягнутому на теплу зимову сорочку.
Однак виспатися не вийшло. За вікном тільки засірів березневий ріденький світанок, як у двері грубо загрюкали. Точно так, як напередодні, коли приходили червоноармійці реєструвати швейні машинки, що перебувають у приватній власності. Але тоді після грубого стукоту пролунав стукіт чемний – від удови двірника. Цього разу її поруч із тими, що стукають, схоже, не було.
Похитуючись, Самсон вийшов у коридор, прочинив двері, і тут же його відштовхнули вбік, а до квартири щось занесли. Усе це відбувалося в напівтемряві. Електрики ще не було, як і сонця за вікном, а запалити свічку сонний господар квартири не додумався.
Але він зауважив, що візитерами знову були військові червоноармійці у своїх мишачого кольору шинелях. Тупіт їхніх чобіт накопичувався в голові, викликав біль. Самсон притиснув під бинтом голу вушну раковину, відступив назад. І тут перед його обличчям спалахнув сірник, і хтось удивився в його очі. Цей хтось, низенький, примружений, здавався знайомим.
– Здоров, пане! – сказав він. – Ми в тебе були, пам’ятаєш?
Самсон кивнув.
– Це поки що речі свої занесли, три ящики. Не чіпай! А пізніше заселимося! Нам командир папірець дав. Усе по закону!
І він