Повітря на кухні у вдови виявилося цього вечора ще більш насиченим, ніж звичайно. Поруч на керогазі кипіла каструлька, у яку можна було не заглядати, бо саме вона й наповнювала всю кухню теплим ароматом картоплі. На круглому столі, накритому білою лляною скатертиною, красувалися три різні тарілки з одного сервізу: десертна, закусочна та обідня, біля кожної лежало по грубуватій, пролетарського вигляду виделці. У центрі на однаковій відстані від усіх тарілок стояла порцелянова курка-масельничка.
– Надії ще немає, але вона обіцяла! – повідомила вдова, посадивши гостя за стіл.
«Красиве ім’я», – подумав Самсон.
– Ти вибач, я їх до тебе вести не хотіла, зазвичай вилають і йдуть собі! А тут: ні, ми повинні самі перевірити! Я їм кажу: ми ж із вами той, одного поля ягода! Ви що, мені не вірите! А вони все одно!..
– Та нічого, нічого! – спробував заспокоїти її Самсон.
– І ти наступного разу не давай, чого просять! А то ж прийдуть ті, кому не можна відмовити, а ти вже все повіддавав тим, кому можна було не давати! Весь у свого татуся, царство йому небесне!
Гучний стукіт відвернув увагу вдови та надав її рухам легкості. Вона випурхнула з-за столу. Рипнули двері.
– Ой, Надійка! Чудово, що прийшла! Проходь!
У кухню під стукіт дерев’яних черевичків по дерев’яній-таки підлозі увійшла дівчина надмірно атлетичної зовнішності – висока, круглолиця, в тілі, але не товста, у чорному овечому кожушку, застебнутому з натяжкою, через що кожушок здавався настовбурченим, у довгій, нижче колін, строгій спідниці.
Перед тим, як сісти на запропонований вдовою стілець, вона розстебнула ґудзики кожушка і стала схожа на квітку – під кожушком, який різко розкрився, виявилась яскраво-бордова плюшева блузка, застебнута під саму шию. Надія розв’язала на голові сіру оренбурзьку хустку, розстебнула верхній ґудзик блузки й тільки потім сіла, приязно подивившись на всміхненого Самсона.
– Надя, – простягнула вона йому над столом руку.
– Самсон, – відрекомендувався хлопець, відчувши її міцне рукостискання і подивившись їй у зелені очі привітно й трохи жалібно.
– У вас так смачно пахне, – обернулася дівчина на господиню, що стояла над керогазом.
– Зараз, Надійко, зараз усе буде готово! Давай тарілку!
Три грубо очищені картоплини, над якими здіймалася пара, опустилися на обідню тарілку Наді. Три інші потрапили на закусочну тарілку Самсона. Собі – на десертну – вдова поклала дві. Потім, уже сівши, зняла з курки-масельнички кришку-спинку і з гордістю обвела поглядом гостей. Там лежав порізаний великими шматками нечищений оселедець, прикрашений якимись зеленими листочками.
– Ой, де ви взяли салат? – здивувалася Надія.
– Це не салат, це листя герані! Для краси, – голос вдови