Робітники показували селянам фабрикати, і ті довго й старанно їх розглядали.
– Пф! Мантачі! – презирливо продовжував опецькуватий селянин.
– От коли б цим мантачем відмантачити його гайдамацькі вуса! – стиха сказав Гаєві його приятель Петро Пустовійт. – От ірод!..
– Нам такого непотрібно, це несіть комнезамщикам! Пхе!..
Дехто з юрби засміявся. В цей же час з-під ніг чи з-за спини округлого вусача виплигнула якась істота, сухорлява, з маленьким, як яблучко, обличчям, в єдвабних штанах і, зробивши ручкою не то дулю, не то інший якийсь чудернацький рух, проверещала якимсь тоненьким голоском:
– А в нас їх троє! Хе-хе-хе! Чортяча трійця! Охрип, Максим та чабан Петутрій.
Їстота порахувала пальчиком. З юрби хтось голосно зареготав:
– Ге-ге-ге! У них якраз косити не буде чого, то може виміняють.
– От за цю косу фунт проса я дав би. Коса, здається, добра! – запропонував якийсь дядько більш помірковано. – Відоме діло, Василю Івановичу коси замало, йому б косарку.
Василем Івановичем і був вусатий чоловік, який від цього компліменту почервонів ще більше, закрутив своїми совиними очима і щось задоволено пропихкав.
– От у нас, наприклад, грамахона нема? Або цієї чортовини, як її звуть?.. – звернувся він до сухопарої істоти. – Ну, що у Степана Трохимовича…
– Орган, Василю Івановичу, – влесливо відповіла істота.
– Ні.
– Піяніна!..
– От, піяніна! Піяніни у вас немає?
Теодорові товариші суворо дивилися на багатого замовця і не знали, що відповісти.
– Як же, піянін у нас дуже багато! А може, вам привезти автомобіля або трамвай? – з люттю в голосі промовив Теодор.
Що таке автомобіль, знали майже всі або більшість, але що таке трамвай?.. Це слово вплинуло, і юрба ніяково змовкла.
– Може, Василю Івановичу, ви в мене купите фунт мідяно-цинко-сірчано-токарних стружок? Їх дуже добре класти до їжі замість соли або укропу, крім того, можна настоювати самогон або свячену воду! – іронічно заговорив Антошка, він же слюсар Антін Яновський.
Але цей жарт прийняли дуже серйозно і навіть з охотою, бо це було щось нове й небачене.
– А покажіть но, що це за штука! – важно проговорив той же Василь Іванович.
Слюсар пошукав у своїх бездонних кишенях і витяг майже цілу жменю мідяних та залізних стружок. На обличчях робітників промайнула маленька посмішка, але вони поки що не викривали жарту.
– Хіба тут буде фунт? – промовив огрядний селянин, беручи у слюсаря стружки.
– А ви зважте! Може, тут і більше!
Василь Іванович подивився на стружки, що, мабуть, сподобались йому своїми блискучими обрізами, а потім обережно підніс їх до свого м’якого й чутливого носа.
Тут уже компанія не витримала і голосно розсміялася, сміялися і деякі селяни, які може здогадалися, а може й знали,