моя, це – дрібниця, але сумління не дозволяє мені розпоряджатися більшими грішми; це – решта від того, що я змогла заощадити з невеличких дарунків пана Сімонена. Живи свято, це – найкраще, навіть для твого щастя на цім світі. Молися за мене; твоє народження – мій єдиний тяжкий гріх. Допоможи мені спокутувати його, і хай Бог простить мені твою появу на світ з огляду на добрі твої діла. Не турбуй родину. І хоч стан, до якого вступила, ти вибрала не зовсім добровільно, як того мені хотілося б, остерігайся змінити його. Чому мене не замкнули до монастиря до кінця моїх днів! Тоді не турбувала б мене думка, що за якусь мить я маю стати на Страшному Суді. Подумай, дитино моя, що доля твоєї матері на тому світі дуже залежить від твоєї поведінки на землі: Всевидющий Бог у справедливості своїй залічить мені все добро і все зло, тобою вчинене. Прощай, Сюзанно, не проси нічого у своїх сестер. Вони неспроможні допомогти тобі. Не надійся на свого батька – він раніш від мене побачив вічне світло, він чекає мене. Зустріч з ним для мене буде страшніша, ніж для нього. Прощай іще раз. О нещасна мати! О нещасна дитино! Приїхали твої сестри. Я незадоволена ними – вони все беруть, несуть, вони перед очима мрущої матері сперечаються за речі, засмучують мене. Коли підходять до мого ліжка, я повертаюсь на другий бік, бо що побачила б на їх обличчях? Дві істоти, що в них злидні погасили природне почуття. Вони зітхають, що я мало лишаю, ставлять лікареві й доглядачці нескромні запитання, з яких я розумію, як нетерпляче чекають вони хвилини, коли я відійду й вони заволодіють усім, що мене оточує. Вони здогадались, не знаю вже як, що я заховала в постелі трохи грошей, і всіляко добивалися, щоб мене підвести з ліжка; таки й добилися, але, на щастя, напередодні приходив мій вірник, і я віддала йому пакуночок з листом, що він написав з мого голосу. Спали листа і, коли дізнаєшся, що мене вже немає на світі, а станеться це невдовзі, відправ по мені месу й потверди на ній свої обітниці, бо я бажаю незмінно, щоб ти лишилася в чернецтві – думка про те, що ти, молода, опинишся у світі без поради й підтримки, вкрай збентежила б мої останні хвилини».
Мій батько помер п'ятого січня, настоятелька – наприкінці того самого місяця, а мати – наступного Різдва.
Матір Моні заступила сестра Христина. О пане, яка велика різниця між ними! Я казала вам, яка жінка була мати Моні. А в цієї вдача була дрібна, голова тісна й затуманена марновірством. Вона сповідувала нові вірування, радилася із сульпіціанцями[18] та єзуїтами. Усіх фавориток своєї попередниці зненавиділа – вмить у монастирі пішли чвари, ненависть, обмова, звинувачення, наклепи й пересуди. Ми мусили розбиратися в богословських питаннях, у яких нічого не тямили, підписуватись під формулами, коритися дивним обрядам. Мати де Моні не схвалювала тих покутних вправ, що виконуються над тілом. Вона виморювала себе лише двічі за життя – один раз напередодні мого постригу і вдруге в подібних обставинах. Про такі спокути казала, що вони ніякої хиби не виправляють, а тільки гордощів надають. Вона хотіла, щоб її черниці добре почували себе, були
