Та чи варто було йому засмічувати лжепатріотичним пафосом свої романи й повісті? Якщо нинішні літературні митники будуть надто прискіпливі, то пропустять вони через кордон між невольною і вольною епохами не так багато творів Р. Федоріва, проте напевно будуть серед них «Жбан вина» і «Єрусалим на горах».
Подібне трапиться не тільки з творчим багажем Федоріва: по той бік перевалу свідками панування отруйного для літератури режиму залишаться компромісні писання І. Вільде, Д. Павличка, П. Загребельного, Ю. Мушкетика, В. Ґжицького, та й мою трилогію «Край битого шляху», надщерблену півправдою, не пропустять митники в новий час.
Не судіть нас надто суворо, дорогі нащадки: такого жаху, крізь який пройшли ми, вам ніколи не доведеться зазнати.
Тож хотів би я сказати про Р. Федоріва щось високе, адже є що. Проте, як це завжди водиться, добрі, а теж і лихі вчинки людини лежать на поверхні і їх легко уздріти. Та є ще таємниці, і про одну з них, федорівську, я розповім: був Роман характерником і ворожбитом й відчув він, та ще й встиг про це написати – холодне наближення своєї смерті.
Таке передбачення можна пояснити хіба що містикою, та оскільки ця категорія ірреальна й поясненню не піддається, то мені залишається тільки повірити в можливість порозуміння людини з потойбіччям.
Я був шокований, прочитавши у «Дзвоні» останню повість Р. Федоріва, опубліковану буквально в день його смерті, – «Кларнет із лісу на піщаних горбах». Йдеться в ній про те, що автор почув із потойбіччя голоси заклятих душ італійських вояків, розстріляних німецькими нацистами обіч Глинянського тракту у Львові: душі просили прийти до них і допомогти їм повернутися із чужаниці в рідний край. І автор відповів – буквально так написано в повісті: «Якщо ви вже порушили тайну тамтого світу й зуміли сконтактуватися зі мною, то я готовий вам служити», – і зрозумів він ще й те, що після цієї згоди станеться неминуче: для того, щоб допомогти неприкаянним душам, треба відійти зі світу цього…
Досі я знав тільки один літературний твір, у якому автор зумів описати момент своєї смерті – повість Осипа Турянського «Поза межами болю». Та ось я читаю твір Р. Федоріва й не можу позбутися моторошного відчуття дотику до трансцендентності: та сміливість письменника заглянути в потойбіччя неймовірна, повість вражає читача реальністю фатального переступу – такого зухвальства міг допуститися тільки характерник.
А втім, Р. Федорів усе своє творче життя перебував однією ногою в реальному, надто практичному світі, а другою – в ірреальному. У житті він створив для себе матеріальний достаток, а в творчості вибудовував неземний світ духовного ідеалізму, втікаючи від прокаженої дійсності. Бо чи є десь зафіксовані в історії опришківства ті неймовірні