з ним, ще дітьми, прошкуємо з Трача через Лази до пилипівської бабусі в гості: довгоногий Нусько залишає мене весь час позаду, а я плачу від кривди, що менший за нього і наздогнати не можу; то він шиє з маминих старих капелюшків водолазний костюм і обіцяє опустити мене в ньому в Піневу калабаню, щоб я дістав з її дна тритонів, яких хоче забальзамувати у формаліні; то я з відкритим ротом придивляюся, як Нусько розмонтовує бомби біля збитого німецького літака на Воловому – і як тільки ми залишилися живими?; або збираємо гриби, які він знаходить під кожним деревом, а мені ні один не потрапляє на очі, я сідаю біля якогось дивного куща з опеньковими голівками замість листя і гукаю, що далі не піду, й Нусько вертається до мене злий як чорт і раптом регоче, і в його сміху вчувається чорна заздрість (таж ти, дурню, знайшов гігантський кущ гливів і сам того не знаєш!); то ми ночуємо удвох на Полярному Уралі над чистою водою, а ночі немає, а тундра цвіте, й каже Євген, що чарівнішого краю на світі бути не може, а я дивуюся з того його телячого оптимізму, адже він тут прокаторжив десять літ; врешті з моєю допомогою Євген видає книжку свого життя і в безмежній радості тулить її до грудей, вимовляючи щось зовсім блюзнірське: «Та за таку втіху варто було й страждати!», і я розумію його, бо знаю, що то за щастя отримати з видавництва свою книжку, а тим більших коли вона перша; або ж вони удвох із сином Романом розкопують у Яблунові криниці, заповнені останками більшовицьких жертв, і знаходять два зв’язаних колючим дротом кістяки – хлопця й дівчини, і цей жах стає стержнем мого роману «Вогненні стовпи» – всюди він, живий Євген із вічною його самоіронією й гумором, з його музеєм дерев’яних потвор, яких він уздрів і вийняв із колошмаття смерекового коріння, і ті його альбоми із засушеними полярними квітами, так вдало скомпонованими, що й досвідчені художники дивуються, і витворно оправлені фоліанти в його великій бібліотеці, й неймовірно смачно засмажені коропи, яких він виловив у Пруті, і його натхненні декламації поезій Франка і Єсєніна – весь світ повний Нуськом, живим, творчим і добрим!
…А він лежить незворушно в домовині, його незмінна усмішка застигла в кутику уст, і так піде він з нею в незнаний світ, і не сполошують її ні траурні піснеспіви, ні сальви з рушниць старих упівців на цвинтарі.
* * * Повертаючись до недалекого минулого, щоб пов’язати відбулі події із нинішніми, я, не вміючи ні на хвилину відокремитися від політики (такий уже сутужний час!), наштовхуюся щоразу на шерегу, гурт, тусовку, а точніше – зграю умисних шкідників, які правлять нашою державою так, як це їм вигідно для власної кишені.
І несть їм числа, і всі вони довгі роки керують нашою державою, облудно декларуючи ріст економіки, розвиток демократії, європейський вибір і одночасно – спільний з Москвою економічний простір, плануючи реформи, які б забезпечили їхнє довголітнє перебування при владі, бо страшно їм, кримінальним злочинцям, опинитися за владним бар’єром; вони з абсурдною захланністю набивають у мішки непотрібну нормальній людині масу грошей,
