– Отже, її викрали, – продовжував комісар. – Ну, а чи відомо вам, хто саме її викрав?
– Мені здається, що я знаю.
– І хто ж та людина?
– Зважте, я нічого не стверджую. Я тільки підозрюю.
– Кого ви підозрюєте? Ну ж бо, відповідайте щиро.
Пан Бонасьє зовсім розгубився: як бути – все заперечувати чи говорити правду? Якщо він заперечуватиме, можуть припустити, що йому відомо про таке, в чому не сміє навіть зізнатися. А якщо він усе розповість, то у такий спосіб доведе свою добру волю. Тому він вирішив говорити правду.
– Я підозрюю, – почав галантерейник, – одного смаглявого чоловіка, високого на зріст, чорнявого, з гордовитим обличчям, на вигляд схожого на знатного вельможу. Як мені здалося, він кілька разів стежив за нами, коли я, зустрівши дружину біля виходу з Лувру, проводив її додому.
На обличчі комісара з’явився вираз якоїсь стурбованості.
– І як його ім’я? – спитав він.
– Його ім’я мені не відоме. Але якщо я коли-небудь зустріну цього чоловіка, я відразу впізнаю його, навіть серед тисячі інших, запевняю вас.
Комісар спохмурнів.
– Ви кажете, що впізнали б його серед тисячі інших? – перепитав він.
– Тобто я хотів сказати… – пробелькотів Бонасьє, помітивши, що припустився помилки в розмові з комісаром. – Я хотів сказати…
– Ви хотіли сказати, що впізнали б його, – урвав його мову комісар. – Гаразд. На сьогодні досить. Необхідно, перш ніж ми продовжимо нашу розмову, повідомити декого про те, що ви знаєте викрадача вашої дружини.
– Але ж я не сказав вам, що знаю його! – в розпачі вигукнув Бонасьє. – Навпаки, я сказав, що…
– Виведіть в’язня! – наказав комісар, звертаючись до двох охоронців.
– Куди накажете його відвести? – спитав писар.
– До камери.
– До якої?
– Та до першої-ліпшої, чорт його бери! Головне – щоб засуви були надійні, – мовив комісар з такою байдужністю, від якої в бідолашного Бонасьє похолонуло все від жаху.
«Ой лихо! – думав він. – Лихо на мою бідну голову! Дружина, певно, вчинила якийсь жахливий злочин. Мене вважають її спільником і покарають разом з нею. Вона, мабуть, зізналася, сказала, що про все мені розповідала. Ці жінки – такі слабкі створіння!.. До камери, до першої-ліпшої! Ну звісно! Невдовзі ранок… А потім – колесо, шибениця… О Боже! Зглянься наді мною!»
Не звертаючи ніякісінької уваги на жалібні зойки пана Бонасьє, до яких вони, зрештою, давно вже звикли, охоронці підхопили арештанта під руки й потягли до камери. Тим часом комісар похапцем писав якогось листа. Писар стояв біля нього, чекаючи.
Усю ніч Бонасьє не склепив очей. Він не міг заснути не тому, що йому було незатишно в тюремній камері: його мучила страшна тривога за свою подальшу долю. Він до самого ранку так і просидів на своєму ослінчику, здригаючись од найменшого звуку. І коли перші промені сонця зазирнули до камери, йому здалося, що й сонце забарвилося в жалобні тони.
Почувши,