Знову дістав портсигар, закурив. Кинув недбало:
– Тобі ж доведеться й очолити місцеву поліцію. Профільтрувати як слід, підібрати надійних людей. І моли Бога, щоб більше такого не траплялося. Бо тоді я вже нічого не зможу для тебе зробити.
– Не станеться! – запевнив Гайдук.
– Будемо надіятись…
Віллі провів Гайдука до порога.
– Ми ще зустрінемось, – пообіцяв. – Нагляд за будівництвом покладено на мене. Не підведеш свого друга?
– Та я…
– Ну, ну… – поплескав по плечу. – До побачення, старий камраде!
Віллі пробув у Хоролівці два дні. І весь оцей час Гайдук не одходив од телефону: сподівався, що Віллі його покличе й скаже, що лишає в Хоролівці. Але Віллі не кликав, Віллі наче забув Гайдука – викреслив із пам’яті. Подзвонив лише під кінець. Наказав негайно виїжджати в Тарасівку, пильнувати будівництво палацу. «Сам приїду на відкриття! – гукнув бадьоро у трубку. – Ми ще вип’ємо з тобою, друзяко!..»
Ще тиждень не покидав Гайдук Хоролівки: здавав справи своєму наступникові. Це був низенький товстун, веселий та привітний з виду: все усміхався приязно, називав навіть колегою – прочув, певно, дещо про Віллі. Гайдук же одразу зненавидів його, як зненавидів би будь-кого, хто зайняв його місце, і вже сам швидше поквапився залишити Хоролівку.
Гайдук поїхав у Тарасівку з новим комендантом, який захотів подивитися майбутній маєток. Комендантові, мабуть, і досі стояло в очах убивство Крюгера: тепер за сотню метрів попереду мчали два мотоцикли з кулеметами, а позаду – повна машина солдатів. «Буде кому закопувати», – похмуро думав Гайдук. Хоч він не вірив, щоб хтось зважився зустріти їх пострілами, все ж кожного разу, коли проїжджали мимо торішніх стіжків, що чорніли перепрілою соломою, відчував неприємний холодок десь аж під ложечкою.
Комендант не поїхав у село – наказав одразу ж повертати на хутір.
Закинута, заросла донедавна дорога була знову вторована: Крюгер до загибелі щодня ганяв підводи з Хоролівки, і на широкому подвір’ї лежали гори акуратно складеної цегли, обтесані свіжі колоди, стояли височезні козли з товстою сосниною, і в ній, в тій соснині, зависла дворучна пилка: тут розпускали колоди на дошки. Пилка була не наша – німецька, бо інакше б дядьки, які пиляли, забрали б її з собою, і сокири, що стирчали в напівобтесаних колодах, теж були, мабуть, привезені ще Крюгером, і добрий десяток лопат, складених біля колодязя. На подвір’ї не було ні душі, комендант, копирснувши ногою жовту тирсу під козлами, спитав роздратовано, де подівся сторож, який мав усе це охороняти.
– Де сторож, біс вас візьми?!
Гайдук міг би сказати, що він