Історія втраченої дитини. Элена Ферранте

лише на них. У Монпельє я усвідомила свою недалекоглядність і недолугість мови, якою говорила й писала. У Монпельє мені стало очевидним, як жалюгідно у тридцять два роки обмежуватися роллю дружини та матері. І протягом усіх тих сповнених кохання днів я вперше відчула, як звільняюся від тягаря умовностей, пов’язаних із моїм походженням, здобутих під час успішного навчання та в результаті мого життєвого вибору, насамперед одруження. Там я усвідомила причини своєї давньої втіхи від того, як побачила власну книжку перекладеною іншими мовами, а також причини невдоволення, що для неї знайшлося так мало читачів в Італії. Перетнути кордони, наблизитися до інших культур, відкрити для себе недовговічність того, що раніше видавалося сталим, – то було чудове почуття! Те, що Ліла ніколи не виїздила за межі Неаполя і навіть життя в Сан-Джованні-а-Тедуччо наганяло на неї страх (я й раніше вважала це доволі суперечливим вибором, хоч вона завжди переконувала мене в протилежному), тепер здавалося мені ознакою розумової обмеженості. Я ніби подумки відповідала їй образою на образу. То ти гадаєш, що помилилася щодо мене? Та ні, дорогенька, це я помилялася щодо тебе! Ти так і сидітимеш на одному місці, поглядаючи на вантажівки, що мчать повз тебе по трасі!

      Дні пролітали, мов одна мить. Організатори конференції наперед забронювали для Ніно одномісний номер у готелі, і оскільки я занадто пізно виявила бажання поїхати разом з ним, поміняти його на двомісний не вдалося. Ми жили в окремих номерах, але щовечора після душу я перевдягалася для сну, нишком ішла до нього, і моє серце ледь не вискакувало з грудей від хвилювання. Ми спали разом, притиснувшись одне до одного так міцно, ніби боялися, що якась ворожа сила розлучить нас уві сні. Уранці замовляли собі сніданок у ліжко, насолоджувалися тією розкішшю, яку бачили лише у фільмах, реготали як божевільні і почувалися щасливими. Удень я йшла разом із ним до зали конференції, і хоч лектори цілісінький день зачитували десятки сторінок таким нудним тоном, що самі ледь не засинали, мені подобалося там бути. Я всідалася поруч, намагаючись не заважати. Ніно дуже уважно слухав усі доповіді, робив нотатки, інколи нашіптував мені на вушко якісь іронічні коментарі та любовні словечка. Обідали й вечеряли ми разом з юрбою вчених із іноземними прізвищами, що приїхали сюди з усіх куточків світу та спілкувалися різними мовами. Звичайно, академіки-світила сиділи за окремим столом, а ми всідалися за довгим загальним, призначеним для молодших учених. Мене вразила поведінка Ніно як під час роботи, так і в ресторані. Як же він відрізнявся від того студента, яким я колись його знала, від того молодика, що захищав мене в міланській книгарні майже десять років тому! Він позбувся категоричного тону, тактовно долав академічні бар’єри, уміло зав’язував дружні стосунки з серйозним, але водночас приязним виразом обличчям. Звертався до співрозмовників то англійською (відмінною), то французькою (гарною) і дотепно починав розмову, висловлюючись ясно та підтверджуючи свою