– Ту мою книжку в Німеччині, напевно, купив ти один!
І запитала в нього про дружину, дітей. Він відповідав сухо, неохоче, а сам тим часом вивів мене надвір, на площу. І вже там сказав спокійно:
– Ось тепер ти маєш визнати, що я мав рацію.
– У чому?
– Тобі був потрібен він, а мене ти обманювала.
– Я була тоді ще зовсім дівчам.
– Ні, ти була вже дорослою. Значно розумнішою за мене. Ти навіть уявити собі не можеш, якого зла ти мені завдала, змусивши думати, що я божевільний.
– Припини.
Він замовк, а я повернулася до крамниці. Він пішов слідом, але зупинився на порозі. На кілька секунд утупився поглядом у Ніно, що сидів у кутку. Врешті пробурмотів:
– Якщо він тебе образить, скажи мені.
Я засміялася:
– Звісно!
– Не смійся, я розмовляв із Лілою. Вона його добре знає, каже, що йому не можна довіряти. Ми тебе поважаємо, а от він – ні.
Ліла. Ось хто використовував Антоніо як свого вісника! Куди вона поділася? Я помітила, що вона трималася осторонь, нібито гралася з дітьми Марізи, а насправді, примружившись, спостерігала нишком за нами. І, як завжди, по-своєму маніпулювала всіма: Кармен, Альфонсо, Марізою, Енцо, Антоніо, своїм сином та чужими дітьми, можливо, навіть власниками тієї крамниці. Я знову пообіцяла собі, що наді мною вона більше не матиме влади, що той довгий період мого життя завершився. Я підійшла попрощатися, і вона так міцно притиснула мене до себе, ніби хотіла втягнути всередину власного тіла. Поки я прощалася з рештою друзів, мене знову здивував Альфонсо. Цього разу я зрозуміла, що мене так вразило в ньому з першого погляду. Ті нечисленні риси, які виказували в ньому сина дона Акілле й Марії, брата Стефано й Пінуччі, цілком зникли. Тепер якимось загадковим чином з отим довгим волоссям, зібраним у кінський хвіст, він нагадував Лілу.
Я повернулася до Флоренції, щоб поговорити з П’єтро про розлучення. Ми з ним люто сварилися. Аделе тим часом намагалася вберегти дівчаток, – а може, і саму себе, – і зачинилася в дитячій кімнаті. Якоїсь миті ми збагнули: це не ми занадто голосні, це присутність дітей не дає нам змоги висловити почуття повною мірою. Тому ми вискочили з дому, продовжуючи по дорозі кидатися одне на одного. Врешті П’єтро покинув мене і пішов невідомо куди. Я так розізлилася, що не хотіла більше його бачити й чути. Коли я повернулася додому, діти спали. Аделе читала на кухні. Я запитала:
– Ти бачила, як він зі мною поводиться?
– А ти сама?
– Що я?
– Ти розумієш, як сама з ним поводишся, як уже повелася?
Я мовчки повернулася і зачинилася в спальні, гепнувши дверима. Зневага, яку вона вклала у ті слова, виявилася для мене несподіваною і дуже вразила. Уперше Аделе виступила проти мене так відкрито.
Наступного