Він взяв її за руку і ніжно погладив її.
– Ось твій автобус. Ти ж приїдеш знову, правда?
Вона поклала руки на його щоки, і, опустивши його голову, притиснула його обличчя до свого, мокрого від сліз.
– О, Кіт, брате, одного дня я тобі щось скажу.
Він допоміг їй увійти, побачив, як вона дістає хустинку і сміливо посміхається йому. І коли водій надавив на газ і автобус рушив, навколо неї піднялася густа хмара пилу, і вона зникла.
Кілька хвилин він простояв там, на дорозі, спершись рукою на ворота, а його губи склалися у напівпосмішку.
– Лоїс, – сказав він вголос, якось здивовано, – Лоїс, Лоїс.
Пізніше деякі послушники помітили його на колінах перед П’єтою, і, повернувшись через деякий час, знайшли його все ще на цьому ж місці. І він був там допоки зійшли сутінки, і приязні дерева затіяли розмови у вишині, а цвіркуни перейняли свій тягар пісень у присмерковій траві.
Перший клерк у телеграфній будці на Балтиморському вокзалі свиснув крізь великі зуби до другого клерка:
– Чого?
– Бачиш цю дівчину – та ні, красуню з великими чорними крапками на вуалі. Занадто пізно – вона вже зникла. Ти пропустив дещо.
– Що саме?.
– Нічого. Чорт, яка ж вона гарна. Приїхала сюди вчора і відправила телеграму якомусь хлопцеві, щоб її зустрів. Тепер, хвилину тому, вона прийшла з повністю написаною телеграмою і стояла тут, щоб подати мені її, коли зненацька передумала чи що, і раптом порвала її.
– Гм.
Перший клерк обійшов стійку і, піднявши з підлоги два клаптики паперу, ліниво склав їх. Другий клерк читав через плече і, читаючи, підсвідомо підраховував слова. Їх було всього сім.
«Хочу попрощатися тобою назавжди. Рекомендую Італію. Лоїс».
– Порвала, кажеш? – сказав другий клерк.
Містер Ікі
Сцена являє собою простір перед котеджем у Західному Іссакширі у безнадійно аркадський полудень десь у серпні. МІСТЕР ІКІ[2], несподівано одягнений у костюм селянина Єлизаветинських часів, вештається серед горщиків і ножів. Він – немолодий чоловік, чий життєвий розквіт минув. З того факту, що він трохи гаркавить і що він несвідомо вдягнув свій каптан навиворіт, ми можемо припустити, що він або трохи вище, або значно нижче звичайних правил буденного життя.
Біля нього на траві лежить ПІТЕР, маленький хлопчик. ПІТЕР, зазвичай кладе підборіддя на долоні, як на фотографіях молодого сера Вальтера Релі. Він має певні риси, включаючи серйозні, похмурі, навіть сумні, сірі очі – він випромінює ауру істоти, яка жодного разу не споживала їжі земної. Слід сказати, що така аура найкраще випромінюється під час відблисків, що народжуються після обіду з великою кількістю яловичини. Зачарований, він дивиться на МІСТЕРА ІКІ.
Тиша… Співають птахи.
ПІТЕР: Часто вночі я сиджу біля свого