– Я говорю про молодих чоловіків, – сказала вона досить зухвало.
Вони дійшли до нині спорожнілого бейсбольного поля, і він, вказавши їй на дерев’яну лавку, у повний зріст витягнувся на траві.
– А чи щасливі тут ці молоді люди, Кіте?
– А хіба вони не виглядають щасливими, Лоїс?
– Я думаю, що так, але ті молоді, ті двоє, яких ми щойно промайнули… чи вони…
– Склали обітниці? – засміявся він. – Ще ні, але наступного місяця складуть.
– Навічно?
– Так, якщо вони не зламаються психічно чи фізично. Звичайно, за такої дисципліни, як у нас, багато хто не витримує.
– Але ці хлопці. Хіба ж вони не відмовляються від усіх чудових шансів у зовнішньому світі… як і ти?
Він кивнув.
– Дехто з них.
– Але Кіте, вони ж не знають, що роблять. Вони ж не мали жодного досвіду того, того від чого вони відмовляються.
– Я гадаю, що не мали.
– Це не здається справедливим. Життя спочатку їх просто налякало. Вони ж усі такі молоді?
– Ні, деякі з них повешталися, вели досить дурне життя – наприклад, Реган.
– Я думаю, щось подібне було б на краще, – задумливо сказала вона, – чоловіки, які бачили життя.
– Ні, – щиро сказав Кіт, – я не впевнений, що вештання дає людині такий досвід, яким можна поділитися з іншими. Деякі з найбільш вдумливих людей, яких я знав, були абсолютно жорсткими щодо себе. А ті перевиховані вільнолюбці – це горезвісна нетерпима до інших порода. Ти не вважаєш так, Лоїс?
Вона кивнула, все ще задумливо, а він продовжував:
– Мені бачиться, що коли одна слабка людина приходить до іншої, вони не допомоги хочуть одна одній; це своєрідне товариство у провині, Лоїс. Коли ти народилася, мати почала нервувати, вона звикла ходити й плакатись до якоїсь місіс Косток. Господи, це раніше змушувало мене тремтіти. Вона розказувала, що це втішало її, – бідна стара мати! Ні, я не думаю, що для того, щоб допомогти комусь, хтось має проявити свої почуття. Реальна допомога приходить від сильнішої людини, яку ти поважаєш. А їхня симпатія тим більша, оскільки вона не пов’язана з особистим.
– Але ж люди хочуть людського співчуття, – заперечила Лоїс. – Вони хочуть відчути чуйність іншого.
– Лоїс, вони хочуть відчути, що інша людина теж слабка. Це те, що вони розуміють під людяністю.
– Тут, у монастирі, Лоїс, – продовжував він з посмішкою, – вони з самого початку намагаються вигнати з нас цей жаль до самого себе та гординю нашої власної волі. Вони змушують нас драїти підлогу та робити інші подібні речі. Це схоже на ідею врятувати своє життя, втративши його. Бачиш, ми начебто відчуваємо, що чим меншою є людина в людському розумінні, тим кращим слугою вона може бути для усього людства. Ми також живемо з цим до самого кінця. Коли хтось із нас помирає, його родина навіть не може отримати тіло. Його ховають тут під простим дерев’яним хрестом разом із тисячею інших.
Його тон раптово змінився, він дивився