– О-о-о… я каторжний! проклятий!.. що я наробив собі?!. – Він зо зла вп’явся руками в свою нечесану куштру. Посипалось волосся; заіскрили очі… Він прикусив зубами губи, аж кров виступила…
Осіннє сонце сідало в хмари. Прощаючись з землею, заливало хмари й землю огняним світом. Як кров, червонів захід сонця й заглядав своїми червоними очима крізь побиті шибки в Чіпчину хату… Чіпка качався на соломі по долівці.
На ту пору в хату увійшли товариші. Як глянув Лушня на Чіпку, так і покотився зо сміху. Пацюк та Матня стоять у порога та тільки дивуються.
– Чіпко! – гукнув Лушня. – Чи ти, бува, не збожеволів? Якого ти бісового батька качаєшся та рвеш на голові волосся?
Несподіваний регіт схаменув Чіпку.
– Братику! – мовить, як дитина, – хоч чарочку… хоч капельку, бо пропаду! Пече мене… давить… пити мені… пити!
– На та пий, дурню! – гукає Лушня, подаючи йому пляшку горілки, в кварту міри.
Аж затіпався Чіпка, ухопивши обіруч пляшку. Приложив він її до своїх попалених смагою, замазаних кров’ю губів та дудлив нахильці, як воду.
Матня побачив, та й собі затрусився… Кинувся на Чіпку та ну однімати.
– Ну тебе к лихій матері! От, дивись: ні капельки не кине, луципер!
Та за пляшку… Чіпка не пускає та молить:
– Ще братіку! ще… ще… хоч трошечки… Хоч капельку!.. душу проквасити…
– Та ну тебе к бісу!.. От, опіяка!..
Та, вирвавши пляшку, припав до неї, мов п’явка до тіла… Матня не вмів кидати горілки другим. Чи давали чарку, він ковтав її до капельки; чи осьмушку, він заливав нею горло не оддихаючи; чи півкварти, кварту, – він тяг, поки хватало духу, а перевівши дух, знову тяг, поки оставалась порожня посудина…
Уже Лушня з Пацюком кинулись на Матню та насилу одняли, трохи пляшки не розбили… Зчинився регіт, крик… Сонце зовсім сіло; насувала на землю ніч, закутана в чорні хмари, й усе робила темним… А вони, в темній хаті, як виходці з того світу, світять п’яними очима, кричать, регочуться.
Забрала Чіпку горілка: кров ударила в голову, від пекучої згаги одійшло його серце. Веселий, підводиться він, гукає:
– До шинку, братця!