люльку, подавати води, а більше всього – стояти в кутку передньої коло дверей кабінету, на случай якого приказу. Всього натерпілося хлоп’я. Іноді, довго стоячи, на ногах засипало, падало додолу. Пан тоді не то, щоб одсилав спати, ні: вибивши добре, щоб не був такий сонливий, становив навколішки на всю ніч. А іноді, щоб не задрімав, бува, й навколішках, підсипав гречки під голі коліна… Було й так, що пан, не знаходячи довго чого-небудь з своїх, розставлених по столу цяцьок, – присікувався до хлопця, та бив за те, що той ніби покрав, тоді, як, роздивившись гаразд, – цяцьки або стояли, або лежали тут же перед носом… Набачивши, знову бив за те вже, що хоч не вкрав, то замірявся вкрасти, бо перестановлював усе… Гірко прийшлося хлопцеві таке життя, злість накипала в молодому серці. «Коли не краду, то б’ють, – дума сам собі, – за те, що посягаю вкрасти, то хай же краще б’ють за те, що краду!». І через рік, через два з малої та доброї дитини зробився якийсь лихий злодіячка, котрому нічого вкрасти все, що тільки близько лежало коло його, й божитись-присягатись, що він і сном і духом не знає, як воно опинилося у його в кишені… Може, хто другий підкинув, щоб тільки його вибили, – виправлявся він. Тимошку знову за це били, тяжко били; та бійкою нічого не взяли. Підріс він, став ще хижішим, ще запеклішим. Украде, бувало, який пустячок та й підкине другому, щоб від себе очі одвести; а добре що вкраде, то так заховає сам, що не знайдуть. А оглянуться, стануть допитуватись, він ще й виказує: отой, мов, або ота вкрала! Безневинних б’ють, а він собі нишком крадіжку поживе, та й сміється потайно…
Злодійкувате життя не по душі самому запеклому злодієві. І в такого іноді бувають часи, що оступлять його добрі думки, мучать його, розривають… Чоловіча совість не замирає в самій запеклій душі. Не замерла вона й у душі Тимофія Лушні. Бували такі години, коли він, згадуючи свої вчинки та безпутне життя, сам собі думав: «А може ж, воно й гріх так робити?… Може, за все те оддячиться, хоч не на сім, то на тім світі!..» Страшно йому ставало й разом тяжко, соромно. Тоді він, щоб хоч трохи розважитись, щоб погасити Прометеїв огонь у мученій душі, прихилився до скляного бога: привчився горілочку вживати… Помітили раз його п’яним, – вибили добре на конюшні, прогнали з горниць, наставили кучером. Це було літ за двоє перед волею. Йому було тоді літ двадцять…
На стані – вільніше трохи, ніж у горницях. Там – що не зробив, пан бачить, бо з своїх очей не спускає; а тут – хоч і бачать панські коні, то нікому не скажуть… Передньої покинути не можна; а з стані – коли не вдень, то вночі вирвешся… Лушня встряв у шинки. Там він зазнався з Матнею і Пацюком. Ці – теж повиростали в неволі. Хоча вільні степи та широке поле, де вони влітку скот пасли, одводили трохи їх замлілі душі, зате зимня пора налягала на їх плечі важкою вагою й давила обох… до горілки! Поробились вони п’яницями, волоцюгами, злодюгами… У шинку побраталися з Лушнею. Побраталися – і таємна крадіжка, схови та перехови, та нічні пропої накраденого стали їх товариською роботою…
Мучились-мучились пани з ними,
