Франц
Знову повертаюся до Тебе, кохана, від листів Геббеля. Не знаю, як люди звичайних занять, поглинені звичайними життєвими турботами, читають подібні листи, де людина здіймається з пробуджених творчістю глибин своєї істоти, навіть у безсиллі своєму відкриває нам свою душу нестримним потоком шалених зізнань, – я і справді відчуваю його (хоча мені, якщо порівнювати речі тверезо, далеко до нього, як найменшому місяцю до сонця) геть близенько, він виливається скаргами, сховавши мені в шию, він сам, пальцями, торкається моїх слабкостей, а іноді, вряди-годи, захоплює мене за собою, немов ми з ним друзі.
Окремо ж описати його впливи на мене, вивести одне з іншого я не можу, життя в такому розрідженому повітрі мені не до снаги, я вислизаю зі справжньої боротьби, щоб заспокоїтися шляхом споглядання цілого. Моєму мисленню притаманні неймовірно вузькі межі – відчувати в підсумках розвиток, який їм передував, я можу; проте виконати весь шлях від підсумку до результату або крок за кроком вивести з підсумку попередній розвиток мені не дано. Я ніби падаю на речі згори вниз і розглядати їх встигаю лише в безладді свого падіння.
Геббель ж мислить зовсім прямо, без найменших вивертів, в які так хочеться часом сховатися зі своїм відчаєм. Він мислить не тільки з властивою йому з ранньої юності природною силою (адже освіта у нього було зовсім випадкова, якої він сяк-так нахапався), але і з якоюсь особливою, спочатку йому притаманною і аж геть близькою до прямолінійності методичністю. Коли я намагаюся точніше уявити собі ходи його думки, добрий, людське вплив на мене його листів тут же зникає і він просто мене розтоптує.
За сьогоднішній Твій лист, кохана, особливе Тобі спасибі. Одному Богу відомо, з якими труднощами Ти його писала, але ж написала, і я, йдучи зі служби, обмацував у кишені списаний напередодні Твоєю рукою аркуш, міг тримати і пестити його в руках, міг милуватися ним. Уяви собі, я тут навіть шоколаду з’їв, зрозуміло повільно, недовірливо і лякливо, але спокуса якнайбільше долучитися до Твого існування і до Твоєї втіхи була занадто великою. Та мені це і не зашкодило, бо все, що від Тебе виходить (в цьому Ти зовсім не те, що я), добре, миле і зашкодити не може.
Франц
В ряду всього нового, що я пізнав і пережив з минулого літа, очевидно, стоїть тепер і те, що я нарешті і навіть з лишком здобувся на здатність застуджуватись, як усі інші смертні. І застуджуюся без будь-яких видимих причин, попри всю загартованість своєї тисячократно розтертої шкіри. Може, мені гарячого чаю бракує, яким, на мою (тепер, після всіх застуд, вже не авторитетну) думку, так надмірно збадьорюється моя кохана? Знаєш, були часи, коли я навіть у власній нездатності застудитися вбачав важливу ознаку мого чимраз стрімкішого згасання – в самому факті цього згасання я не сумнівався ніколи. Я казав собі (нездатність застудитися була лише одним із багатьох симптомів): ось так, мало помалу, я і випадаю з людської спільноти; я пильно стежив за всім, що могло б